Степан Бандера. Борець за Україну чи Радикальний Провокатор?

Розповіді про Степана Бандеру часто подібні до міфів, наповнених героїчними епізодами та суперечливими деталями. У фокусі цієї постаті – боротьба за незалежність України, яка перетиналася з радикальними рішеннями, нещадними ворогами й безперервною небезпекою. Його ім’я досі викликає резонанс: для одних – символ незламності, для інших – загроза історичній пам’яті. Ця історія – не лише про людину, а й про складні вибори між життям, смертю і свободою. Хто він насправді – герой чи злочинець? Ми спробували відділити факти від вигадок, щоб зрозуміти, ким був Степан Бандера у вирі історії.

Степан Андрійович Бандера народився 1 січня 1909 року в селі Старий Угринів, що на Івано-Франківщині. У ті буремні часи це була територія Австро-Угорської імперії, яка окупувала, серед іншого, автентичні українські землі.

Батько Степана, Андрій, був греко-католицьким священником, а мати, Мирослава, також походила з роду священнослужителів. Це була побожна родина, яка виховала семеро дітей. Степан був найстаршим сином, поступаючись за віком лише старшій сестрі. Дитинство майбутнього націоналіста пройшло в рідному селі, тоді як у світі вирувала Перша світова війна. Її результатом став розпад Австро-Угорської та Російської імперій, що створило можливості для об’єднання українських земель.

Щоб краще зрозуміти події того часу, варто коротко пояснити контекст. Після розпаду двох імперій націоналістичні сили України діяли швидко й проголосили створення Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) на заході та Української Народної Республіки (УНР) на сході. ЗУНР, до складу якої входила Галичина, де народився Степан Бандера, сформувала власну армію для боротьби з Польщею, яка претендувала на українські землі. Тим часом УНР боролася з більшовиками — новою загрозою, яка поставала на місці колишньої Російської імперії та прагнула повернути Лівобережжя під свій контроль.

Одним словом, Україні було далеко не солодко на початку ХХ століття. У центрі подій на заході опинилася родина Бандер. Батько Степана пішов воювати до Галицької армії. Дві частини України, щоб полегшити своє становище, 22 січня 1919 року підписали Акт Злуки, фактично об’єднавшись у єдину державу для спільної боротьби на обох фронтах.

Однак це об’єднання довго не проіснувало. У квітні 1920 року Симон Петлюра, голова найвищого органу влади УНР, підписав Варшавський договір. Згідно з ним, частина західних земель України відходила Польщі до річки Збруч. Багато хто вважав це капітуляцією, але на той момент іншого виходу не було. Ідея полягала в тому, щоб поступитися частиною територій, щоб зберегти Україну як державу. У результаті Галичина перейшла під контроль Польщі, яка давно прагнула загарбати ці землі.

На той час Степану Бандері було 11 років. Його мати важко хворіла на туберкульоз горла, а батька переслідували за участь у боротьбі за незалежність країни. У таких умовах не дивно, що юний Степан захопився ідеями свободи. Тим більше, він із дитинства на власні очі бачив усі жахи війни. З 1914 по 1917 рік через його рідне село Старий Угринів фронт проходив чотири рази.

Через неможливість самостійно виховувати всіх дітей (нагадаємо, їх було аж семеро), Степана віддають до родичів у Стрий, де хлопець вступає до місцевої гімназії. До речі, Стрий також належав до територій, окупованих Польщею. Таким чином, юний Бандера переживає свої шкільні роки під владою далеко не дружніх на той час сусідів. Спочатку ситуація була ще відносно терпимою: українські школи не закривали, а за націоналістичні ідеї не відправляли до таборів. Проте з часом репресії посилилися.

Тим часом у світі, зокрема в політичному житті України, відбувалися важливі події. Однією з таких було утворення Української військової організації (УВО). Учасниками УВО стали українці, які не погодилися з умовами Варшавського договору, що ділив країну по Збруч. УВО, створена за кордоном, мала на меті спочатку політичними методами привернути увагу міжнародної спільноти до незаконності польської окупації Галичини. Окрім того, УВО об’єднала військових двох армій — УНР і ЗУНР — для підготовки до можливого реваншу. Їхніми цілями були як польські, так і радянські окупанти.

Малий Степан добре знав про існування УВО. На тлі історії своєї родини та навчання в Стрию він також долучився до молодіжної організації «Пласт», яка, до речі, існує і сьогодні. «Пласт» був і залишається національно-патріотичним рухом, що виховує молодь у дусі любові до України. Навіть в умовах польської окупації організація проводила свої збори та сприяла формуванню майбутніх лідерів.

У 1927 році Степан Бандера закінчує гімназію та планує вступити до Української господарської академії, яка на той час знаходилась у Чехословаччині. Хоча він успішно склав вступні іспити, документи для навчання йому не видали, через що Бандера був змушений повернутися до рідного Старого Угринова. Точна причина відмови невідома, але існували чутки, що ще в підлітковому віці Бандеру затримувала поліція за прояви націоналістичних ідей і навіть неодноразово піддавала побиттю.

Прояви націоналістичних ідей у той час могли включати, наприклад, малювання тризуба в зошиті на уроках — такий був контекст тих років. Як би там не було, повернувшись до рідного села, Бандера приєднується до підпільного крила УВО (Української військової організації) та ще більше загоряється ідеями незалежної та суверенної України. Саме в цей час польська поліція заарештувала Ольгу Басараб, учительку, яка займалася революційною діяльністю в УВО. Її закатували до смерті у в’язниці, і ця трагедія ще більше посилила повстанський рух у Галичині.

На молодого Степана Бандеру ця історія справила колосальне враження. За спогадами його сестри, Степан навіть почав самостійно тренувати свою витривалість, встромлюючи голки під нігті та завдаючи собі ударів. Коли його запитували, навіщо він це робить, Бандера відповідав, що в майбутньому його можуть заарештувати, і краще бути готовим до тортур заздалегідь.

У віці 19 років, налаштований радикально та залишаючись на території окупованої України, Степан Бандера перебирається до Львова, де вступає до Вищої політехнічної школи.

У Львові Степан Бандера продовжує співпрацю з УВО, де його швидко помічають і призначають до відділу пропаганди через високі ораторські здібності. Варто зазначити, що сам Степан був невисокого зросту та хворобливим, але його сильний характер і організаторські здібності виділяли його серед інших. У 1929 році УВО пережила, скажімо так, своєрідний «ребрендинг».

Було створено Організацію українських націоналістів (ОУН), яка, по суті, продовжувала діяльність УВО. ОУН займалася поширенням агітації та організацією показових акцій протесту. Степан Бандера одразу приєднався до нової структури та швидко почав підніматися кар’єрними сходами. Його успіхи пояснювалися неймовірною наполегливістю, ретельним дотриманням правил конспірації та вже тоді помітним радикальним націоналізмом.

Саме радикальні погляди Бандери особливо проявлялися в умовах тогочасної політичної ситуації. Щоб не заглиблюватися в усі деталі буремних часів, варто відзначити два важливі моменти. По-перше, на початку 1930-х років Європу охопила економічна криза. Польська влада, прагнучи втримати контроль, посилила репресії на окупованих галицьких землях. Це, у свою чергу, викликало хвилю спротиву серед українців.

У відповідь на репресії ОУН вдавалася до радикальних дій, спрямованих на підрив польської окупаційної адміністрації. Організація здійснювала підпали будинків польських землевласників, нападала на державні установи та грабувала поштові відділення, пояснюючи це тим, що загарбник використовує українську землю та ресурси без права на це.

Під час одного з невдалих нападів на поштове відділення в місті Городок було застрелено польського поліцейського, а нападників згодом затримали. Польський суд засудив їх до смертної кари, що викликало сильну реакцію в ОУН. Саме в цій ситуації яскраво проявив себе Степан Бандера. Він організував своєрідну показову акцію. У день страти засуджених, за його вказівкою, о 6-й ранку в усіх церквах почали бити дзвони, а священнослужителі проводили панахиди за загиблими.

Ця акція привернула значну увагу до проблем окупованих територій. Замість показового судилища, яке планувала польська влада, вони отримали зворотний ефект: збільшення підтримки ОУН і зростання спротиву. Ця історія справила велике враження на керівництво ОУН на чолі з Євгеном Коновальцем, і 24-річного Степана Бандеру призначили крайовим провідником на західноукраїнських землях. Фактично він став головною особою організації в регіоні, яка ухвалювала рішення та видавала накази.

Другий важливий момент стосувався боротьби ОУН не лише з польськими окупантами, а й із Радянським Союзом, який поступово захоплював східні землі України. На початку 1930-х років через політику Сталіна сталася наймасштабніша трагедія українського народу — Голодомор. Цей геноцид забрав життя близько 8 мільйонів українців. Мешканці Галичини намагалися зібрати провізію для постраждалих на Наддніпрянщині, але радянська влада відмовлялася приймати допомогу, заперечуючи сам факт існування голоду.

“Ідея нації – це найвище і найцінніше, що має кожен народ. Без неї народ втрачає свою сутність і своє майбутнє.” – Степан Бандера

ОУН, своєю чергою, не могла залишатися осторонь і розпочала підпільну діяльність проти вищих ешелонів Радянського Союзу на території України. Знову війна на два фронти, а Степан Бандера став однією з ключових фігур на Західних землях, постійно завдаючи проблем польській владі. То підривав їхні склади, то організовував убивства польських чиновників. Зокрема, у 1934 році Бандера був засуджений за організацію вбивства міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького.

Пєрацький був відповідальний за репресії та переслідування українців у Галичині в 1930-х роках. Планувалося, що його ліквідує доброволець із ОУН за допомогою вибухового пристрою, але через технічну несправність довелося вдатися до стрілянини. Нападника затримали, і польська влада розпочала масштабні репресії, у ході яких було заарештовано багатьох членів ОУН, зокрема й Степана Бандеру.

Суд над Бандерою відбувся у Варшаві. Ця справа отримала широке висвітлення у світовій пресі, адже під час допиту Бандера заявив, що він українець і не визнає польських законів. До цього моменту навіть у самій Польщі термін «українець» майже не вживався офіційно. Судовий процес викликав зворотний ефект: замість ослаблення націоналістичного руху він привернув ще більше уваги до української проблеми.

Спочатку Бандері винесли смертний вирок, але пізніше його замінили на 15 років ув’язнення. Це рішення було пов’язане з тим, що навіть польські активісти визнавали: їхня власна боротьба за незалежність також не була мирною. У 1936 році Степан Бандера вирушив відбувати покарання, ставши символом боротьби за українську незалежність і здобувши всесвітню популярність.

Через три роки, у 1939-му, розпочалася Друга світова війна. Увесь період ув’язнення Бандера продовжував координувати діяльність ОУН, отримуючи передачі та залишаючись у курсі подій. Однак безпосередньої участі в акціях він не брав. У той час у Львові було вбито радянського посла Савченка, а також відбулося чимало інших подій, які зміцнювали націоналістичний рух. Проте в цілому ситуація для України залишалася складною.

І ось 1939 рік. За пактом Молотова-Ріббентропа Радянський Союз та нацистська Німеччина розділили Польщу на дві частини. Заповітні галицькі землі в результаті дісталися під контроль Радянського Союзу, яким керував Сталін.

Польська влада, опинившись під ударом, звільнила всіх в’язнів, і Степан Бандера вийшов на волю. Однак він не знав, куди прямувати. Тим часом радянська влада, щоб уникнути помилок Польщі, усунула лідера ОУН Євгена Коновальця, розуміючи загрозу, яку той представляв. Новим керівником ОУН став Андрій Мельник. Саме тоді почалися внутрішні суперечки, які українці, на жаль, знають не з чуток.

Провівши майже п’ять років у польській в’язниці, Степан Бандера різко критикував мляву діяльність ОУН під керівництвом Мельника, вважаючи його слабким. Багато членів організації погоджувалися з Бандерою, що призвело до розколу в націоналістичному русі. Прихильники Бандери проголосили його своїм лідером, утворивши так званих “бандерівців”. Саме про них російська пропаганда створювала міфи, зокрема звинувачуючи їх у співпраці з Третім Рейхом.

Однак варто зазначити, що частина цих звинувачень мала підґрунтя. Після звільнення з польської в’язниці Бандера намагався знайти союзників для боротьби за незалежність України і зробив помилкову ставку на Німеччину. Це рішення можна зрозуміти, адже завдяки німцям він вийшов із в’язниці, а Польща перестала існувати. Радянський Союз, який також був загарбником українських земель, на той час був союзником нацистів. Важливо пам’ятати, що Друга світова війна почалася для СРСР як партнерство з Німеччиною — факт, який Росія намагається приховати.

Згодом, коли стосунки між нацистами та СРСР зіпсувалися, і Німеччина розпочала війну проти свого колишнього союзника, “бандерівці” брали участь у війні як окрема сила. Українці, зокрема батальйон “Нахтігаль”, діяли у складі німецької армії, але з умовою боротьби за незалежність України. Однак “Нахтігаль” не присягав Гітлеру чи Третьому Рейху.

5 липня 1941 року, одразу після входження на територію Галичини та звільнення її від радянських військ, ОУН проголосила Акт відновлення незалежності України. Очікувано, це викликало невдоволення німців. Батальйон був розформований, а Степан Бандера разом із низкою інших лідерів ОУН опинився в концтаборі, де зазнав катувань.

Перед завершенням Другої світової війни, коли вже почало втручатися союзницьке військо і стало зрозуміло, що Німеччина програє, нацисти спробували повторно завербувати Степана Бандеру, усвідомлюючи, яку армію він міг би зібрати. Однак, навіть після звільнення з концтабору за наказом Гітлера, Бандера відмовився підтримати цю ідею. До того ж у таборах загинули його брати, що лише зміцнило його ненависть до окупантів.

Тим часом на території України сформувалася ще одна потужна сила — Українська повстанська армія (УПА). УПА з самого початку не підтримувала співпрацю з нацистами, але згодом її ряди поповнили колишні солдати українських батальйонів, які діяли у складі Рейху. Разом вони почали організовувати партизанські операції як проти радянських, так і проти німецьких військ. Повстанці продовжували свою боротьбу аж до 1956 року, коли їх остаточно придушили радянські сили. Але це вже зовсім інша історія.

Важливо зазначити, що Степан Бандера фактично не мав прямого стосунку до УПА, а відповідно і до Волинської трагедії, яка стала трагічною сторінкою обопільних етнічних чисток українців і поляків. Це ще один міф, створений радянською пропагандою.

Після звільнення з нацистського полону Бандера продовжив підпільну діяльність в ОУН, але вже з-за кордону. Він оселився у Мюнхені, звідки координував боротьбу за незалежність України, залишаючись символом національного спротиву.

До 1954 року сім’я Степана Бандери, яка до того часу вже складалася з дружини та доньки, змушена була переїжджати шість разів. Радянська влада невпинно намагалася його знищити, так само, як раніше ліквідувала Євгена Коновальця. Однак сховатися вічно було неможливо.

15 жовтня 1959 року в будинку на вулиці Краймайєр-7 у Мюнхені був убитий Степан Бандера. Його вбивство здійснив агент КДБ Богдан Сташинський за наказом Хрущова. Для цього було використано спеціальний пістолет, що стріляв отрутою. Сташинський виконав замовлення, метою якого було усунення, на думку Кремля, останніх паростків українського національного руху.

Убивство Бандери агентом КДБ стало спробою закрити останню сторінку боротьби за українську незалежність. Але історія засвідчила протилежне: його ідеї пережили радянську систему, а незалежність України, за яку він боровся, стала реальністю. Радикалізм, який Бандера обрав у своїй боротьбі, досі викликає дискусії – він став дзеркалом для суспільства, яке мусить зрозуміти ціну свободи. У контексті сучасного конфлікту з Росією його постать набуває нових відтінків, змушуючи нас задуматися, чи варто відкидати радикальні методи, якщо сама боротьба за незалежність вимагає надзвичайних рішень.