Давид Арахамія. Майстер політичних компромісів чи Архітектор політичного хаосу?

Парламентські вибори 2013 року стали переломним моментом у новітній історії України. Цей період ознаменувався появою численних “нових облич” у політичному житті країни — людей без політичного досвіду, які, втім, отримали мандат народної довіри. Ці новачки сформували монобільшість, яка намагалася працювати в умовах амбітного експерименту, покликаного докорінно змінити державну систему. Але ідея такого формату, яка здавалася перспективною на початку, з часом проявила свої недоліки.

Депутати, які “піднялися” соціальним ліфтом, були представлені як ефективні менеджери, здатні реформувати країну. Але брак досвіду в законотворчості та управлінні швидко дався взнаки. Система, побудована на ілюзорних обіцянках та грошових стимулах, почала втрачати стабільність. Формування груп впливу, зникнення єдності й управлінського порядку стали очевидними наслідками.

Щоб краще зрозуміти вплив цього експерименту, варто звернути увагу на одного з найвідоміших представників тієї монобільшості. Його політичний шлях, досягнення та недоліки можуть дати ключ до розуміння того, як система реагує на нові виклики і що з цього можна винести на майбутнє.

Герой нашого сьогоднішнього розгляду — Давид Арахамія, багатодітний батько, айтішник, який змінив клавіатуру на депутатську кнопку, та, безумовно, один із найвпізнаваніших представників української політики. Людина, що колись підтримувала ідеї попередньої влади, але згодом опинилася на передовій політичної авантюри. Його шлях від прихильника Порошенка до голови фракції правлячої партії “Слуга народу” став символом змін, компромісів та викликів, які супроводжують сучасну українську політику. Чи вдалось йому реалізувати задумане та зберегти довіру суспільства? Давайте розберемося!

Давид Георгійович Арахамія народився 23 травня 1979 року в місті Сочі, Краснодарського краю, Російської Федерації. Цікаво, що саме він, керівник найбільшого об’єднання депутатів України, яка наразі воює з Росією, має російське походження — така іронія долі.

Проте не поспішайте робити поспішні висновки. Ще в дитинстві Давид разом із родиною переїхав до Грузії. У 1992 році він опинився в регіоні Абхазія — одній із частин Сакартвело (історична назва Грузії), яку згодом окупувала Росія. Саме тоді розпочалася війна, яку Російська Федерація розв’язала за тим самим сценарієм, що й на Донбасі. Росія заявляла про “захист російськомовних” у сусідній країні, створюючи квазі-республіки, які пізніше стали плацдармом для повномасштабного вторгнення в 2008 році.

Тікаючи від війни, родина Давида спочатку переїхала до Латвії, а згодом на деякий час оселилася в російській Пензі. Однак сім’я довго на території Росії не затрималася і на початку 1990-х переїхала в Україну. А якщо точніше — до Миколаєва, де й залишилася назавжди.

Батько майбутнього народного депутата за фахом був учителем і навіть брав участь у грузинській повстанській війні проти російських окупантів. Мати працювала косметологом. Після переїзду Давид Арахамія пішов до місцевої школи №36, яку успішно закінчив. Згодом він вступив до Європейського інституту. Давід був звичайним студентом із небагатої родини: навчався в університеті, цікавився ІТ-технологіями і намагався працювати там, де була можливість. Після закінчення університету однією з його перших робіт була консалтингова ІТ-фірма, яка на той час була першопрохідцем у сфері цифрових технологій в Україні.

У 2002 році Давид вирішив створити власний бізнес — компанію TemplateMonster. Діяльність компанії була досить простою: команда розробляла шаблони для вебсайтів, які потім продавали стороннім компаніям. Завдяки тому, що виробництво здійснювалося в Україні, де заробітна плата була значно нижчою, прибутки компанії були колосальними. Закордонні замовники віддавали перевагу дешевшим продуктам українського виробництва, які суттєво вигравали за ціною порівняно з аналогами, наприклад, у США.

Це, до речі, одна з причин популярності ІТ-індустрії в Україні. Програмне забезпечення або будь-який інший цифровий продукт не потребує проходження митниці, не оподатковується і передається виключно через інтернет. Таким чином, собівартість продукту складається лише з оплати праці розробників та супутніх офісних витрат. Якщо в умовній Європі в ті часи ІТ-спеціалісти отримували понад тисячу доларів, то для України навіть 300 доларів були великими заробітками. Завдяки цьому маржинальність такого бізнесу була надзвичайно високою.

Давид Арахамія активно розвивав свій бізнес і згодом на певний час переїхав до США, де відкрив офіс своєї компанії. До 2014 року про Арахамію майже нічого не було чути: він здебільшого перебував у США, займаючись розширенням бізнесу. Його компанія поступово зростала, поки майбутній депутат не вирішив її продати.

У 2013 році Давид Арахамія продав свою компанію за 100 мільйонів доларів. На той момент про жодні політичні амбіції й не йшлося. Пізніше, згадуючи 2004 рік і Помаранчеву революцію, Давид розповідав, що підтримував Віктора Ющенка. Він навіть згадував, що у Миколаєві йому спалили автомобіль із наклейками «ТАК!». На жаль, деталі цього інциденту знайти не вдалося.

У 2014 році, з початком Революції Гідності, Давид Арахамія остаточно повернувся до України. Він розлучився з першою дружиною, маючи на той час уже двох дітей, і активно долучився до революційної спільноти, підтримуючи тоді Петра Порошенка. Варто зазначити, що нинішній голова фракції «Слуга народу» на початку своєї політичної діяльності (якщо це так можна назвати) був прихильником саме п’ятого президента України та його команди.

«Я не бачу нічого поганого в офшорах. У мене раніше було багато офшорів. Зараз вони залишилися у моєї дружини» – Давід Арахамія на брифінгу 6 жовтня 2021 року

Проте не все так однозначно. На той час Арахамія перебував у Миколаєві, де війна з Росією ще не розпочалася. Водночас він робив суперечливі заяви, які іноді викликали неоднозначне сприйняття. Наприклад, він обіцяв “покарати міфічних бандерівців”, якщо ті з’являться в області. Що саме він мав на увазі, залишилося незрозумілим, але такі висловлювання звучали вкрай неоднозначно.

Звісно, можна припустити, що багато хто в ті часи помилявся і ще вважав Росію другом. Проте такі заяви під час Революції Гідності виглядали не найкращим чином, особливо на тлі вже тоді активної роботи російської пропагандистської машини. Як би там не було, одразу після перемоги протестувальників і втечі Януковича до Ростова, Давид Арахамія не повернувся до бізнесу, а почав займатися волонтерством, допомагаючи десантникам 79-ї десантно-штурмової бригади.

Арахамія, маючи досвід і ресурси, відкрив власний сайт для збору коштів, що суттєво допомогло нашим солдатам у той важкий, але переломний момент. Завдяки цьому бізнесмен здобув репутацію відданого волонтера. Однак він не зупинився на досягнутому. Його ініціатива переросла у волонтерський проєкт під назвою “Народний проєкт”, який, як зазначено у Вікіпедії, став провідною організацією у сфері забезпечення українських військових.

На тлі активної волонтерської діяльності Давид Арахамія почав співпрацювати з владою, ставши радником голови Миколаївської облдержадміністрації, а згодом — уповноваженим міністра оборони з питань закупівель. Таким чином, із айтішника Арахамія поступово перетворився майже на повноцінного державного службовця. За його власними словами, він не прагнув цього, адже вважав політику “брудною справою”. У період з 2014 по 2019 рік Давид фактично відійшов від бізнесу, зосередившись на волонтерстві та державних закупівлях.

Попри тісну співпрацю з чинною на той час владою, Арахамія не проявляв особистих політичних амбіцій. Він підтримував президента Петра Порошенка та його команду. Усе змінилося в 2019 році, коли кандидат у президенти, а згодом і глава держави Володимир Зеленський почав формувати свою молоду команду. Зеленському потрібні були люди без політичного минулого, корупційних скандалів і репутаційних плям.

Однак, здається, у виборі Зеленського та його команди можна було побачити і певний антагонізм до Петра Порошенка та його оточення. Це частково пояснює співпрацю з доволі суперечливими персонажами, як-от колишні регіонали або такі одіозні фігури, як Олександр Дубінський, Максим Бужанський чи навіть Микола Тищенко. На тлі формування нової команди президента постало питання про призначення людини, яка б розумілася на державних закупівлях і співпраці з армією. За рекомендацією тодішнього радника Андрія Богдана вибір пав саме на Давида Арахамію, який мав відповідний досвід і репутацію у волонтерській діяльності.

Проте Давид Арахамія відмовився від потужної посади міністра оборони. Але сам факт пропозиції виглядав доволі значущим. Натомість він приєднався до лав партії «Слуга народу», незважаючи на свою нещодавню підтримку табору Петра Порошенка. Після виборів Арахамія став народним депутатом України, а нова так звана монобільшість розпочала свою роботу, ухвалюючи закони у знаменитому “турборежимі”.

Одразу після обрання він отримав посаду члена наглядової ради «Укроборонпрому» та став повноважним членом спеціальної комісії з питань відновлення територіальної цілісності. Також він обіймав кілька посад, пов’язаних із сектором оборони, і працював при РНБО. Згодом, доволі несподівано, Арахамію призначили головою фракції «Слуга народу». Його роль зводилася до координації монобільшості: забезпечення, щоб депутати голосували узгоджено, не прогулювали засідання та виконували план роботи.

Оскільки вся влада була сконцентрована в руках однієї партії, посада голови фракції надавала Давиду Арахамії майже необмежені повноваження. Він приступив до виконання обов’язків, можливо, навіть не усвідомлюючи, з чим йому доведеться зіткнутися. І вже незабаром почалися перші політичні скандали.

Один із таких скандалів виник через сексистські висловлювання. Олександр Корнієнко, сидячи поруч із Давидом Арахамією та не знаючи, що мікрофон увімкнений, обговорював зовнішність однієї з колег — Ірини Аллахвердієвої, яка також належала до складу фракції. Хоча сам Арахамія нічого не сказав, лише періодично підтакував, скандал зачепив і його. Згодом висловлювання почали приписувати обом політикам. Цікавий факт: нині проти Ірини Аллахвердієвої ведеться слідство щодо незаконного збагачення в умовах війни. Скандал тоді вдалося зам’яти, але репутація Давида Арахамії зазнала удару.

Наступні події ще більше підірвали його імідж. У 2020 році Давид Арахамія запропонував відновити подачу води до окупованого Криму, чим викликав обурення, зокрема серед членів Меджлісу. Його вислів був наступним:
«Якщо це буде обмін на те, що вони відходять зі своїми збройними формуваннями до Ростова, ми встановлюємо повний контроль над нашим кордоном, і за це треба подати воду в Крим, я б на таке точно пішов. Тому що в Криму, так чи інакше, водою будуть користуватися громадяни України».
Після цієї заяви Арахамія змушений був вибачитися, а члени партії та команда президента запевнили, що це його особиста думка, яка не відображає позиції держави.

Ще одним неоднозначним моментом у діяльності Арахамії було лобіювання інтересів окремих компаній. Наприклад, він активно просував законопроєкт про зниження акцизів на електронні тютюнові вироби, зустрічався з керівництвом компанії Philip Morris International і навіть намагався переконати колег підтримати закон. Однак парламент цей законопроєкт відхилив.

Останнім скандалом, який запам’ятався перед початком повномасштабної війни, стало захоплення Давида Арахамії комуністичним Китаєм. Його позитивні висловлювання про китайську політику викликали резонанс, і це лише підкреслило неоднозначність його політичних поглядів.

Можна сказати, що Давид Арахамія не є відверто негативним персонажем чи колаборантом. Однак його репутація викликає певні питання, зокрема через можливі зв’язки з підсанкційними олігархами та використанням контактів із минулого бізнесу. Як би там не було, гучних корупційних скандалів у біографії Арахамії не зафіксовано.

З початком повномасштабної війни він продемонстрував велику лояльність чинному президентові України, що ще більше зміцнило довіру до нього з боку Володимира Зеленського. Саме тоді й з’явився своєрідний «Арахамія 2.0», який позиціонував себе як головний переговорник, здатний вирішувати ключові питання. На початку війни він навіть зустрічався з представниками країни-агресора для проведення переговорів.

Проте, як відомо, жодних реальних домовленостей тоді досягнуто не було. Згодом диктатор Путін почав розмахувати якимось документом, нібито підписаним українською стороною, у якому йшлося про «денацифікацію» та «демілітаризацію» — явну маячню російської пропаганди. Довіряти таким заявам, безумовно, було б абсурдом. Водночас цей епізод залишив відбиток на репутації Давида Арахамії, викликавши чергову хвилю критики.

Серед нещодавніх скандалів, пов’язаних із Давидом Арахамією, варто згадати його спробу відбілити репутацію такого собі Ігоря Абрамовича, колишнього члена ОПЗЖ. Сам Арахамія пояснив це давньою дружбою з Абрамовичем. Однак вибір друзів для співпраці, особливо з тих, хто симпатизував проросійським поглядам, викликає багато питань.

Якщо ви слідкуєте за життям парламенту, то, напевно, помітили, що останнім часом правлячу партію в голосуваннях часто підтримують колишні регіонали. Це пояснюється тим, що монобільшість поступово втрачає свою цілісність, а закони все одно потрібно ухвалювати. Саме тут і вступає у гру «Арахамія 2.0» зі своїм умінням домовлятися. Він залучає до процесу тих депутатів, які залишилися в Україні, незважаючи на їхнє неоднозначне минуле. Чи є це правильним кроком — покаже лише час.

Хто ж такий Давид Арахамія? Оцінюючи роботу нинішнього парламенту, складно зробити однозначні висновки, адже їхня каденція ще не завершена. Хоча до складу Верховної Ради прийшло багато нових облич, практика показує, що чимало з них виявилися некомпетентними, постійно потрапляючи у різноманітні скандали. Що стосується самого Арахамії, то він, безумовно, не випадкова людина «з вулиці». Його волонтерська діяльність і загалом проукраїнські погляди заслуговують на повагу. Однак останні кроки та заяви, включно з відбілюванням проросійських діячів, викликають серйозне занепокоєння. У нинішніх умовах війни такі дії є надзвичайно ризикованими та можуть мати небезпечні наслідки.

Наприкінці можна підсумувати, що Давид Арахамія залишається однією з найбільш неоднозначних постатей сучасної української політики. Його шлях від IT-підприємця та волонтера до голови правлячої фракції демонструє унікальне поєднання харизми, адаптивності та готовності до компромісів. Однак питання, які залишаються без відповідей, підривають довіру до його дій.

З одного боку, він – ефективний переговірник і організатор, який у складні моменти війни підтримував єдність парламенту. З іншого боку, його неоднозначні зв’язки, висловлювання і дії викликають сумніви: чи справді він працює в інтересах держави, чи, можливо, обслуговує тіньові угруповання, використовуючи своє політичне становище?

Ці питання стають ще актуальнішими на тлі війни, коли будь-яка помилка чи компроміс на користь проросійських сил може дорого обійтися Україні. Чи є Арахамія героєм нового типу української політики, чи лише ще однією фігурою в складній грі влади? Це має вирішити суспільство, але тільки після того, як всі факти будуть розкриті, а істина – доведена. Журналістам і громадськості залишається уважно слідкувати за його подальшими кроками, адже історія Давида Арахамії – це історія сучасної української політики в мініатюрі, зі всіма її здобутками, викликами і темними плямами.