Валерій Маркус. Герой чи руйнівник системи?

Валерій Маркус — сержант, що став медійною іконою української армії, обличчям нової епохи у Збройних силах. Його розповіді про службу, поранення, повернення на фронт і роботу над реформуванням армії зробили його одним із найвідоміших військових України. Проте, його восьмигодинний монолог, що викриває внутрішні проблеми 47-ї бригади “Маґура“, викликав неабиякий резонанс.

Чи є його слова правдою, яка нарешті виведе армію з “совкової” тіні? Або ж це просто особиста помста системі, яка не сприймає критику? Питання, які розділили суспільство. Але єдине зрозуміло: після цієї історії армія вже не буде такою, як раніше.

Валерій Сергійович Маркус народився 14 липня 1993 року в місті Ольвіополь (колишній Первомайськ) Миколаївської області. У майбутньому, через загрозу з боку Росії, Валерій Маркус змінить своє прізвище та місце проживання, щоб убезпечити себе і своїх близьких. Через це в деяких джерелах його пов’язують із Луганщиною. У дитинстві Валерій захоплювався спортом, зокрема футболом та боксом. Проте, подорослішавши, він твердо вирішив, що його покликання — служба у війську.

За словами самого Валерія, у 18 років він добровільно прийшов до військкомату та одразу став на облік. Незабаром він розпочав службу в десантно-штурмових військах. Маркус підписав багаторічний контракт, зробивши військову справу своєю основною професією. Жодної спеціальної військової освіти Валерій не мав, тому службу розпочинав зі звання солдата, не прагнучи високих посад. Це в майбутньому відіграє важливу роль у формуванні новітніх військових бригад. Але про це згодом. У 2014 році, коли він вже третій рік перебував на контрактній службі, Валерій Маркус отримав своє перше бойове завдання через початок російсько-української війни. 8 березня його у складі 25-ї десантно-штурмової бригади направили під Слов’янськ для оборони та відбиття першої хвилі російської агресії.

За словами очевидців, Валерій проявляв себе якнайкраще: був високо мотивованим, а також паралельно знімав події АТО, публікуючи їх у соціальних мережах. Саме через свою публічну діяльність він потрапив до списків Росії як «небажана особа», що згодом змусило Маркуса змінити прізвище на Ананьєв і приховати своє реальне місце проживання.

З початку війни Валерій брав участь у звільненні Богодарівки та Дебальцевого, постійно інформуючи свою аудиторію про результати боїв. Його блоги транслювали реальний стан речей: як перемоги, так і проблеми, з якими стикалися учасники АТО. Завдяки цьому він став одним із наймедійніших солдат. У 2016 році під час бойових дій Валерій зазнав серйозного поранення. Його госпіталізували та направили на лікування спочатку до Дніпра, а пізніше до Одеси, де він проходив реабілітацію.

Після відпустки Валерія звільнили зі Збройних сил України. За деякими даними, це сталося через отримане поранення. Однак, швидше за все, причиною було завершення контракту, який сержант не захотів продовжувати, враховуючи тривалий час, проведений на фронті. Таким чином, після майже семи років служби, зокрема й активної участі у бойових діях, Валерій Маркус вирішив відійти від військової справи та зайнятися тим, що приносило йому задоволення. До його захоплень входило написання книг (одну з яких він почав писати ще на фронті) та подорожі, зокрема піші. У 2017 році Валерій Маркус став відомим завдяки своїй пішій мандрівці довжиною 2 тисячі кілометрів, так званим Шляхом Святого Якова, що простягається від мису Парижан до мису Фіністерре. Можливо, служба так виснажила його, що він вирішив втекти якомога далі на власних ногах. Якби він подолав ще кілька кілометрів, то, жартуючи, міг би сказати, що обійшов увесь світ.

13 серпня 2018 року Валерій опублікував свою першу книгу під назвою “Сліди на дорозі”, у якій описав частину подій, що відбувалися на Донбасі.

Під час презентації книги сталася досить дивна історія. Буквально за кілька годин до початку заходу Валерія Маркуса затримала поліція, висунувши звинувачення у побитті невідомої особи, яке, нібито, сталося два роки тому. Його відвезли до відділку, але згодом усі звинувачення були зняті. Що саме сталося, залишилося незрозумілим. Сам Валерій подію ніяк не коментував, а після звільнення просто продовжив презентацію книги, яка, до речі, здобула велику популярність.

Увесь перший тираж, який складав 5 тисяч примірників, був розкуплений майже миттєво. Після успішного продажу книги Валерій вирушив у чергову пішу мандрівку — цього разу вдвічі довшу, довжиною 3,5 тисячі кілометрів. Його маршрут пролягав через гори Скандинавії до Північного Льодовитого океану. Увесь шлях він знімав і публікував у соціальних мережах. Підписники майже в режимі онлайн слідкували за його пригодами, коли він мандрував за полярним колом і роздумував про сенс життя. Таким чином, військовий блог поступово перетворився на тревел-блог. Валерій продовжив підкорювати нові маршрути, включно з найвищими горами світу, такими як Кіліманджаро і Аконкагуа. У травні 2022 року він планував взяти участь в експедиції на вершину Евересту. Однак через початок повномасштабного вторгнення Росії до України Маркус, не вагаючись, повернувся на Батьківщину. Розуміючи всі труднощі бюрократії в ЗСУ, він вирішив не повертатися до рідної 25-ї десантно-штурмової бригади, а приєднався до 30-ї бригади під керівництвом Володимира Гринюка.

Ця бригада виконувала бойові завдання, зокрема в місті Троїцьке, і перебувала в самому епіцентрі бойових дій. Згодом, маючи значний досвід військової служби та прагнення сформувати власний підрозділ, Валерій Маркус за наказом Володимира Гринюка був призначений майстер-сержантом окремого 47-го батальйону тієї ж 30-ї бригади. Для цивільних пояснимо різницю: бригада, наприклад, як та ж 30-та, є тактичним з’єднанням усіх видів військ — танкових, артилерійських, піхотних тощо — і налічує до восьми тисяч осіб.

Батальйон, у свою чергу, є тактичним підрозділом у піхоті, призначеним для виконання окремих завдань у складі бригади, і його чисельність зазвичай становить до 800 осіб. Це якщо спрощувати, не враховуючи проміжне поняття “полк”, який за чисельністю та функціоналом займає проміжну позицію між бригадою та батальйоном.

Отже, Валерій Маркус був направлений на формування саме 47-го батальйону, командиром якого призначили Івана Шаламагу, молодого чоловіка 1997 року народження з міста Сколе Львівської області.

Проте всю роботу, включно з медійною, виконував переважно Валерій. Саме тоді розпочалася масштабна кампанія з популяризації 47-го окремого батальйону, який, завдяки титанічній праці Маркуса та його побратимів, з часом перетворився на окрему бригаду зі своєю унікальною структурою та правилами. Вони суттєво відрізнялися від загальних стандартів ЗСУ. Одним із нововведень стало впровадження співбесіди для вступу на службу в батальйон, що кардинально відходило від практики примусового чи формального зарахування, характерного для радянського підходу.

Завдяки медійній активності Валерія Маркуса бригада швидко здобула популярність в Україні. Кількість охочих служити в ній була настільки великою, що утворилася черга. Зовні все виглядало як новий підхід: рівність між офіцерами і солдатами, суворий відбір, навчання за останніми стандартами НАТО та загальний порядок, який демонстрували у національному телемарафоні. Бригаду готували до масштабного контрнаступу влітку 2023 року, і зовні все виглядало ідеально. Валерій Маркус став обличчям бригади, прикладом для наслідування.

Однак контрнаступ приніс чимало труднощів і проблем, які стали очевидними згодом. Серед них — недостатнє озброєння від західних партнерів, що стало однією з причин невдачі операції. У вересні 2023 року, після серії важких випробувань, старший сержант Валерій Маркус заявив про складення своїх повноважень і рішення покинути 47-му бригаду «Магура».

“Війна, яку ми сьогодні ведемо, в першу чергу не за землю, а за думки людей. Ми ведемо війну з минулим, з паразитом, який хоче розповсюдитись. Ми можемо закінчити війну і повернути землі. Але якщо ми не припинимо русифікацію, то це буде поразка. Паразиту потрібна не земля, а душа.” – Валерій Маркус в інтерв`ю для інтернет-видання “Gazeta.ua”

Сказати, що всі були шоковані, — це нічого не сказати, адже саме завдяки Валерію багато хто приєднався до цієї бригади. Однак Маркус, не залишивши жодних пояснень, зник із медіаполя, перестав вести свої соціальні мережі, і ніхто достеменно не знав, куди подівся легендарний боєць. Це при тому, що він був одним із перших, хто брав участь у боях на півдні України, і користувався великою повагою серед солдатів і побратимів. Хоча про те, що відбувалося всередині бригади, добре знали її учасники, через об’єктивні причини вони не могли говорити про це публічно.

Валерій Маркус мовчав півтора року, і жодної інформації про його місцезнаходження не було. І тут, напередодні Різдва, несподівано з’являється його новий проєкт: майже восьмигодинний монолог, у якому колишній сержант розповідає про проблеми в бригаді під час її формування та відкрито критикує Івана Шаламагу. У своїй розповіді Маркус торкнувся теми амбіцій окремих осіб, періодичного втручання офіцерського складу, які мали відповідну освіту та за статутом мали керувати солдатами, але часто працювали формально, тоді як основну тяжкість бойових дій несли на собі рядові бійці.

Цей монолог став справжньою інформаційною “бомбою”. Він пролив світло на причини, чому Валерій покинув створену ним 47-му бригаду, та на труднощі, з якими довелося зіткнутися. Не обійшлося і без інформаційно-психологічних операцій ворога, які намагалися дискредитувати бригаду, поширюючи фейки про те, що “Магура” воює тільки в TikTok. Це при тому, що такі методи характерні для кадирівців, які намагаються перекласти власні провали на інших, переконуючи у своїй правоті весь світ.

Сьогодні Валерій Маркус продовжує працювати у своєму стилі, який нагадує Капітана Прайса з відомої серії відеоігор: сидячи з сигарою, він розповідає історії з минулого і критикує своїх опонентів. Як закінчиться ця восьмисерійна розповідь, передбачити важко. Вона виглядає ефектно, і більшість довіряє словам Маркуса, хоча слід утримуватися від поспішних висновків.

То хто ж такий Валерій Маркус? Якщо коротко, це справді легендарна особистість, яка вже вписала своє ім’я в історію України, попри всі обставини. Його теперішні дії не всім зрозумілі, але, враховуючи його досвід, хочеться вірити, що він знає, що робить. Його опонент, Іван Шаламага, ймовірно, також висловить свою точку зору, і тоді буде питання “слово проти слова”. Розставити всі крапки над “і” мають докази та слідства. Попри це, не хотілося б заглиблюватися у внутрішні конфлікти військових, які захищають нашу країну. Однак війна вимагає максимальної мобілізації ресурсів, і ворог постійно нарощує темпи. Як казав Сергій Стерненко: “Змінимося або загинемо”. Ця теза, як і довіра людей до Валерія Маркуса, має вагомі підстави.