В’ячеслав Чорновіл. Пророк Незалежності чи Жертва Системи?

“Кожен народ має такий уряд, на який заслуговує” (фр. Toute nation a le gouvernement qu’elle mérite) – Жозеф де Местр у 1811 році.

Це твердження, хоч і здається банальним, приховує за собою цілий пласт суспільної філософії. Воно ставить під сумнів здатність нації не лише зробити вибір, а й нести відповідальність за його наслідки. Україна за роки незалежності пережила численні політичні кризи, які вказували не лише на слабкість державного апарату, але й на маніпуляції з боку тих, хто мав би цей апарат очолювати. Чи завжди цей вибір був дійсно вільним? Чи вистачило в суспільства критичного мислення, щоб протистояти системі? Відповідь шукайте у динаміці української політики, яка часом більше нагадувала театр абсурду, аніж конструктивний діалог між владою і громадянами.

Проте історія української демократії не обмежується лише помилками. У буремні 1990-ті роки, коли країна тільки починала будувати незалежність, з’явилися постаті, чиї імена досі згадують із повагою. Серед них — В’ячеслав Чорновіл, політик, який став символом незламного спротиву тоталітарній системі та провісником тих викликів, що згодом постали перед Україною. Його життя — це не просто історія боротьби, а спроба показати суспільству альтернативу, якої воно так довго уникало. Але чи готові ми були до цих змін? І чи була готова до цього сама система? Розслідування обставин його життя, діяльності й трагічної загибелі відкриває чимало незручних питань.

Чорновіл В’ячеслав Максимович народився 24 грудня 1937 року в родині вчителів на Черкащині. Батько, Максим Йосипович, походив із давнього козацького роду Чорноволів, а мати, Акулина Терещенко, належала до родини відомих меценатів і цукроварів регіону.

В’ячеслав Чорновіл був не єдиною дитиною в сім’ї. У нього був старший брат Борис і молодша сестра Валентина, з якими він провів дитинство у селищі Вільховець Звенигородського району. Саме там В’ячеслав пішов до місцевої школи, яку закінчив із золотою медаллю. Після цього вступив на філологічний факультет Київського державного університету імені Тараса Шевченка. Через те, що вся родина Чорноволів зазнала репресій у сталінські часи, В’ячеслав з юності ставився вороже до радянської влади.

Ця позиція створювала для нього певні труднощі під час навчання. В’ячеслав принципово розмовляв виключно українською мовою, що часто викликало невдоволення в русифікованій столиці й породило міф, ніби майбутній політик походить із Західної України. У 1958 році Чорновіл узяв академічну відпустку і вирушив працювати на будівництво металургійних печей у Маріуполі, обійнявши посаду тесляра. Деякі джерела стверджують, що це рішення було не самостійним, а спричиненим його проукраїнськими поглядами та можливими проблемами з боку компартії. Це припущення має підстави, враховуючи тогочасні реалії.

Однак варто зазначити, що Чорновіл недовго залишався на будівництві. У тому ж Маріуполі він влаштувався працювати у виїзній редакції газети «Київський комсомолець» і згодом повернувся до навчання в університеті. У 1960 році В’ячеслав Чорновіл захистив дипломну роботу з відзнакою, обравши досить цікаву й сміливу тему — публіцистика Бориса Грінченка, творчість якого ще кілька років тому перебувала під суворою забороною.

Загалом, у контексті тогочасного університетського середовища відбувалася так звана «відлига», і серед студентів зароджувалося покоління патріотично налаштованої молоді, яке згодом стали називати шістдесятниками. До цього покоління належав і відомий Василь Стус. У 1960 році Чорновіл переїхав до Львова, де почав працювати на Львівській студії телебачення: спершу редактором, а згодом старшим редактором передач для молоді.

Паралельно він виступав як літературний критик, досліджуючи творчість Тараса Шевченка, Володимира Самійленка та Бориса Грінченка, якому присвятив свою дипломну роботу. Відкритого протистояння з радянською владою Чорновіл тоді ще не починав, але разом із друзями фактично започаткував рух опору. Він став одним із найяскравіших організаторів і активістів цього руху.

У 1963 році Чорновіл повернувся до Києва, вступив до аспірантури й паралельно працював на будівництві Київської ГЕС, проживаючи в цей час у Вишгороді, неподалік столиці. Цікаво, що, за власними спогадами Чорновола, у Львові його спочатку не сприймали, вважаючи надто радикальним і націоналістичним. Однак уже через кілька десятиліть йому приписували походження із західних регіонів України.

“Дай Боже нам любити Україну понад усе сьогодні — маючи, щоб не довелося гірко любити її, втративши.” – В’ячеслав Чорновіл

У 1964 році В’ячеслав Чорновіл планував розпочати навчання в аспірантурі. Він успішно склав вступні іспити на конкурсній основі, але його так і не допустили до навчання. Причиною стали його політичні переконання, адже спецслужби СРСР уже пильно стежили за ним і всіляко перешкоджали його трудовій та громадській діяльності. Однак до відкритих репресій проти Чорновола тоді ще не доходило. Разом із однодумцями він продовжував критикувати радянську владу.

Варто розуміти, що в ті роки центральна влада СРСР поверталася до звичних для себе репресій, боячись за власне існування. Раніше дозволені речі знову ставали забороненими, а інтелігенція піддавалася утискам. Переломним моментом у житті Чорновола став 1965 рік. Саме тоді, під час легендарного показу фільму «Тіні забутих предків» режисера Сергія Параджанова, відбувся спонтанний протест.

Глядачі в залі, висловлюючи незгоду з політикою Компартії та диктатурою, піднімалися зі своїх місць і вигукували гасла проти режиму. У очах радянської влади це був кричущий акт непокори. Усіх учасників акції почали репресувати: когось меншою мірою, когось суворіше. В’ячеслав Чорновіл, який відмовився свідчити проти своїх товаришів, отримав покарання у вигляді трьох місяців виправних робіт і був звільнений з роботи. Ці події ще більше підштовхнули його до активної антирадянської діяльності.

У цей період Чорновіл уперше одружився, і в нього народився син Андрій. Проте через постійні переслідування й активізм шлюб виявився нетривалим.

У 1967 році В’ячеслава Чорновола засуджують до трьох років табору суворого режиму. Про жодну сімейну ідилію вже не йшлося. Причиною такого вироку від «найгуманнішого суду у світі» стала його журналістська діяльність. Зокрема, Чорновіл був автором документальної збірки «Лихо з розуму», яка містила матеріали про арешти шістдесятників у 1965 році. За цю книжку, що викривала правду про московський режим, його засудили до колонії. На той час це було звичним явищем і не викликало особливого здивування.

Проте «Лихо з розуму» було видано за кордоном, що викликало міжнародний скандал. Варто нагадати, що тодішній СРСР намагався демонструвати себе як «порядного сусіда», створюючи ілюзію зразкової держави, яка «піклується» про своїх громадян. Саме через це після закінчення строку Чорновола відпустили без висунення нових обвинувачень.

Після звільнення Чорновіл намагався знайти роботу, працюючи на метеостанції в Закарпатті, землекопом і навіть у АГРМ на станції Скнилів у Львові. Урешті-решт він осів у Львові, де попри всі труднощі продовжив свою антирадянську діяльність. Він заснував і видавав підпільний журнал «Український вісник», який став важливим джерелом інформації для дисидентів.

На той час Чорновіл вдруге одружився, і в подружжя народився син Тарас. Проте політична діяльність його спадкоємця, який у майбутньому вступить до «Партії регіонів», викликає суперечливі оцінки щодо ролі виховання в сім’ї Чорновола.

Водночас «Український вісник» став першим своєрідним рупором українського національного спротиву. У ньому висвітлювалися злочини радянської влади, публікувалися заборонені твори, зокрема Василя Стуса. Щоб зрозуміти, наскільки складним було таке видавництво, варто зазначити, що Чорновіл, попри основну роботу, вечорами власноруч переписував кілька примірників цієї «газети». Написані сторінки він передавав друзям, які працювали в підпільних поліграфіях і друкували їх невеликими тиражами.

Отримані копії знову поверталися до Чорновола, який розповсюджував їх через інших однодумців. Ті, у свою чергу, копіювали газету доступними методами. У ті часи, без ксероксів чи цифрових технологій, розповсюдження матеріалів вимагало неабиякої винахідливості. Люди використовували все, що могли, щоб донести правду до інших. Попри складнощі, «Український вісник» став популярним серед населення, адже це було чи не єдине джерело інформації, альтернативне офіційній радянській пропаганді.

Однак така діяльність не могла залишитися непоміченою. У 1972 році Чорновола знову заарештували. Цього разу його засудили до шести років таборів у Сибіру. Умови були жорсткими, і здавалося, що в лісах Сибіру Чорновіл може назавжди втратити свободу і життя. Однак завдяки його зв’язкам із закордоном та вмілим методам передачі записок з табору, йому вдалося домогтися статусу політичного в’язня. Це привертало до нього увагу міжнародної спільноти і не дозволяло радянській владі знищити його так, як це сталося з тисячами інших українців.

За гратами В’ячеслав Чорновіл написав кілька праць, які згодом були опубліковані. Після закінчення терміну ув’язнення він став членом Гельсінської спілки захисту прав людини. Проте свобода тривала недовго — у 1980 році його знову заарештували. Цього разу радянська каральна система сфабрикувала справу, звинувативши його в замаху на зґвалтування. Звісно, що таких подій не було, але влада не могла відкрито заарештувати такого відомого дисидента лише з політичних мотивів.

Ставка була на те, що Чорновіл у тюрмі поряд із реальними злочинцями не витримає і загине. Проте цей задум не справдився. Чорновіл оголосив голодування, привертаючи до себе міжнародну увагу, і знову вирушив у табір, починаючи новий етап свого життя як політичний в’язень. У 1985 році його звільнили, і в підсумку Чорновіл провів у таборах майже 15 років свого життя. Чи жалкував він про це? Жодної хвилини, як сам зазначав у своїх інтерв’ю.

“Якби мене запитали, чи жалкую я за тим, як склалося моє життя, про відсиджені 15 років, я б відповів: анітрохи. І якби довелося починати все спочатку та вибирати, я б обрав життя, яке прожив.” – В’ячеслав Чорновіл

Далі розпочався буремний період агонії СРСР. В’ячеслав Чорновіл став одним із головних рупорів демократичних сил кінця 1980-х. Його промови лунали на масштабних мітингах, які збирали тисячі людей. Один із таких мітингів був жорстоко розігнаний владою. Про це навіть звітувала партійна верхівка, однак успіх «розгону» виявився сумнівним — опір тривав. Радянський Союз доживав останні роки, намагаючись хоч якось утримати владу.

Уже за кілька років Чорновіл та його соратники організували у Львові спочатку 50-тисячний мітинг, а згодом — багатотисячні акції протесту, які об’єднали українців у боротьбі за незалежність.

В’ячеслав Чорновіл робить щось неймовірне для свого часу — засновує Народний Рух України, плануючи, що ця організація має стати політичною партією. До того часу поняття «партія» існувало лише в межах радянської системи, і багато хто сприймав ідею як жарт. Проте Чорновіл довів серйозність своїх намірів, і невдовзі українці побачили політичну партію з абревіатурою НРУ.

У 1990 році, коли Радянський Союз ще намагався імітувати демократію, відбулися перші відносно відкриті вибори. Це було новим явищем для країни. В’ячеслав Чорновіл разом зі своїм Народним Рухом України спробував балотуватися і, попри скепсис, пройшов до першого прототипу незалежної Верховної Ради. За його спиною вже були роки дисидентства та ув’язнення. Радянський Союз у підсумку розпався, але це стало лише початком шляху. Адже будувати незалежну Україну ніхто, по суті, ще не знав як.

За сприяння Народного Руху України в липні 1990 року Верховна Рада проголосила Декларацію про державний суверенітет. А вже в серпні 1991 року, після провалу путчу в Москві, було проголошено Акт Незалежності України.

Далі розпочалася нова сторінка історії. Українці мали обрати першого президента незалежної держави. Демократичні сили висунули кількох кандидатів, зокрема і самого В’ячеслава Чорновола. Водночас колишні партійні еліти та «міцні господарники» об’єдналися навколо єдиного кандидата — Леоніда Кравчука. Його позиціонували як «досвідченого управлінця» й поміркованого лідера, що протиставлялося харизматичному і радикальнішому Чорноволу.

Користуючись політичними технологіями того часу, такими як маніпуляції і популярний уже тоді поділ країни на «схід» та «захід», до влади приходить Леонід Кравчук. В’ячеслав Чорновіл набрав лише 23% голосів виборців, причому його електоральна база була зосереджена переважно на заході України.

Примітно, що Чорновіл був вихідцем із Наддніпрянщини, а не з заходу. Проте його підтримка в західних областях пояснювалася не регіональною належністю, а голосуванням за демократичні ідеї. Захід України, який знаходився ближче до цивілізованого світу, був більш схильним підтримувати такі ідеї.

“Немає в нас бандерівців та москалів, східних і західних. Всі ми — народ України.“- В’ячеслав Чорновіл

Як би там не було, перші президентські вибори В’ячеслав Чорновіл програв. Як склалася б доля нашої країни тоді, залишається тільки здогадуватися. Щодо економічної ситуації, варто розчарувати оптимістів: ми, ймовірно, все одно опинилися б у тій самій складній ситуації, адже простого вирішення наслідків розпаду СРСР не існувало. Проте в питанні національної ідентифікації все могло бути значно краще.

В’ячеслав Чорновіл ще тоді називав Росію не стратегічним партнером, а небезпечним сусідом. Він добре знав історію, багато чого пережив на власному досвіді й не хотів повторення минулого. Чорновіл постійно наголошував: Москва нам не друг. Шкода, що його слова тоді мало хто слухав.

Окрему увагу він приділяв питанню автономії Криму, попереджаючи, що це може стати великою проблемою в майбутньому. І тут він теж не помилявся, адже саме з Криму розпочалася повзуча експансія Росії. Він казав, що проголошення Верховною Радою УРСР кримської територіальної автономії було величезною помилкою. Чорновіл вважав, що найкращим рішенням було б її анулювати та розпочати будівництво кримської державності у складі України на основі тієї нації, яка має єдине право на самовизначення на цій землі, оскільки не має іншої батьківщини. Він мав на увазі кримських татар.

Чорновіл також однозначно виступав за єдину державну українську мову, наголошуючи, що потреби у другій державній немає. І тут він теж не помилявся. Крім того, він активно просував ідею децентралізації, що була революційною для початку 1990-х років.

“Над Україною нависає зловісна двоголова тінь російського імперіалізму, який тільки й чекає остаточного колапсу нашого суспільства, щоб запустити хижі пазурі в живе тіло нашого народу.” – В’ячеслав Чорновіл

На жаль, ці раціональні й далекоглядні ідеї залишалися поза увагою більшості населення, яке зосереджувалося на економічних труднощах. Комуністи й популісти вдало використовували тему «холодильника», перекриваючи голоси національно свідомих сил своїми спрощеними та оманливими гаслами.

У 1998 році Народний Рух України набрав майже 10% голосів і увійшов до парламенту як потужна політична сила. Проте всередині самої партії розгорнулися серйозні протиріччя. Чорноволу було висловлено недовіру, і його зняли з посади голови фракції. Деякі джерела пояснюють це тим, що проросійські опозиційні сили намагалися знищити партію зсередини, інтегрувавши до її лав своїх людей. Як тільки вони здобули достатній вплив, то усунули незручного політика.

Існує також версія, що Росія вже тоді втручалася у внутрішні справи України, підтримуючи Леоніда Кучму як більш лояльного партнера, а Чорновіл становив для неї загрозу.

Попри це, у 1999 році В’ячеслав Чорновіл оголосив про участь у президентських виборах і розпочав передвиборчу кампанію. Він особисто об’їжджав міста України, намагаючись донести свої ідеї до людей та спростувати міфи, що його намагалися очорнити. Вже тоді поширювалися чутки про «жахливих нацистів» на заході країни, а Чорновіла називали «бандерівцем», який нібито збирається відібрати пенсії у бабусь і дідусів. Ці міфи поширювали ті ж політтехнологи, які згодом просували тези про «третій сорт українців».

25 березня 1999 року, під час передвиборчої агітації, сталася трагедія. Автомобіль Чорновола потрапив у жахливу ДТП на трасі Бориспіль–Золотоноша. Машина на повному ходу врізалася у вантажівку, яка здійснювала небезпечний маневр розвороту, практично перекриваючи всю дорогу. Внаслідок аварії В’ячеслав Чорновіл і його водій Євген Павлов загинули на місці. Водій вантажівки залишився неушкодженим, а обставини події одразу обросли чутками та версіями.

Згідно з показами, вантажівка «КамАЗ» рухалася з вимкненими фарами, а її водій заявив, що «переплутав дорогу». В момент зіткнення вантажівка раптово почала розворот, повністю перегородивши трасу. Розслідування трагедії так і не дало остаточних відповідей, залишивши суспільство із численними запитаннями й сумнівами. Станом на сьогодні відомо, що видимість у момент аварії була ідеальною, а шанс такого випадку був просто мізерним. Деякі журналісти згодом стверджували, що бачили схожі вантажівки з причепами на інших трасах, куди потенційно міг їхати В’ячеслав Чорновіл. З місця аварії також швидко поїхала невідома машина, що викликало ще більше запитань. Пізніше пасажир вантажівки несподівано помер від серцевого нападу, а водія амністували за незрозумілих обставин. У пресі навіть поширили чутки, що він теж загинув. Насправді ж з’ясувалося, що водій змінив прізвище та місце проживання, після чого його слід остаточно загубився.

Розслідування отримало новий виток після свідчень заступника Генерального прокурора Миколи Голомші, який заявив, що В’ячеслава Чорновола могли добити на місці аварії. За його словами, політика, ймовірно, вбили кількома ударами кастетом у потиличну частину голови, а протокол із місця ДТП сфальсифікували. Ті самі удари кастетом нібито стали причиною загибелі водія Чорновола. Втім, жодних переконливих доказів цих заяв представлено не було, і справу просто закрили.

Загибель В’ячеслава Чорновола, головного опозиційного політика тих часів, стала справжнім шоком для України. На його похорон у Києві, за різними оцінками, прийшло від 150 до 250 тисяч людей, що зробило це прощання найбільшим із часів відновлення незалежності.

В’ячеслав Чорновіл залишив по собі більше, ніж просто політичну спадщину — він заклав фундамент української ідентичності, який став основою для сучасної державності. Проте його життя і трагічна загибель залишають більше запитань, ніж відповідей. Чи міг він стати тим президентом, який би змінив вектор країни ще в 1991 році? Чи змогли б ми уникнути багатьох криз, які згодом роздирали Україну зсередини? Відповіді на ці питання навряд чи стануть відомими, але очевидно одне: Чорновіл належав до тих рідкісних лідерів, які ставили ідеї та ідеали вище за власні інтереси. Його слова про небезпеку з боку Росії, важливість кримськотатарського питання та потребу у державній мові звучали пророчо.

Сьогодні ім’я В’ячеслава Чорновола увічнено у назвах вулиць і площ, але чи достатньо цього, щоб вшанувати його спадок? Можливо, справжнє вшанування полягало б у виконанні тих ідей, які він так активно просував. Децентралізація, подолання імперських залишків у свідомості, утвердження демократичних принципів — це лише частина того, за що він боровся. Однак запитання залишається відкритим: чи готові ми, як суспільство, стати на шлях, про який говорив Чорновіл? Чи залишимося ми заручниками тієї самої системи, яку так і не вдалося подолати? Вибір за нами.