Дмитро Гордон. Медіа-маніпулятор чи журналіст?

Його знають усі — від політиків і бізнесменів до пересічних глядачів YouTube. Він бере інтерв’ю у найсуперечливіших персон, критикує «совок», водночас спілкується з українофобами, називає себе патріотом, але неодноразово опинявся в центрі скандалів. Хто ж він насправді — принциповий журналіст чи вправний маніпулятор, що вміло грає на суспільних настроях? І чому, попри критику, його інтерв’ю набирають мільйони переглядів?

Дмитро Ілліч Гордон народився 21 жовтня 1967 року в Києві в сім’ї інженера-будівельника та економістки. Має українське та єврейське коріння. Раннє дитинство провів у комунальній квартирі в центрі міста, де проживало багато людей. Умови були непростими: туалет розташовувався на вулиці, а приміщення кишіло щурами. У 1968 році сім’я переїхала до власної двокімнатної квартири на Борщагівці, залишивши позаду труднощі комунального побуту. Дмитро був єдиною дитиною в сім’ї, тож отримував повну увагу батьків. Завдяки цьому рано навчився читати та писати, а особливе захоплення викликали географічні атласи. Навчався у київських школах №205 та №194. Вже у третьому класі, за ініціативою вчительки, брав участь у проведенні уроків і навіть оцінював відповіді однокласників. Особливо цікавими для нього були заняття з історії. У п’ятому класі Дмитро, за його словами, написав 100 листів відомим артистам із проханням надіслати йому власну фотографію з автографом. Відповіли лише двоє — Леонід Утьосов та Йосип Кобзон. У шостому класі не навчався, оскільки склав іспити екстерном і відразу перейшов до сьомого. Саме тому школу закінчив у 15 років. Після цього вступив до Київського інженерно-будівельного інституту, продовжуючи сімейну традицію. Проте пізніше зізнавався, що ця професія була йому нецікавою, і вже тоді розумів, що не стане інженером.

«Я — феномен. Ви можете мене любити чи ненавидіти, але байдужим не залишиться ніхто.» – Дмитро Гордон

Під час навчання активно публікувався в популярних виданнях, зокрема у газеті «Вечірній Київ». Його перше інтерв’ю з кумиром дитинства, півзахисником «Динамо» Леонідом Буряком, було надруковане у єдиному на той час спеціалізованому спортивному виданні — «Спортивна газета». Після третього курсу був призваний до радянської армії, де проходив службу у ракетних військах оперативно-тактичного призначення. Отримав звання молодшого сержанта. Повернувшись з армії, вирішив вступити до лав КПРС, однак згодом передумав і залишився кандидатом у члени партії. Закінчивши навчання та отримавши диплом, замість роботи у проєктній організації, як можна було очікувати, потрапив до редакції «Вечірнього Києва». Завдяки постійним публікаціям та набутому досвіду Дмитро Гордон отримав можливість працювати у «Вечірньому Києві» кілька років. Це дало йому змогу познайомитися з багатьма відомими особистостями та розширити сферу своєї діяльності. За його словами, перші значні заробітки отримав наприкінці 1980-х, організовуючи концерти популярних артистів. Сам себе Гордон називає багатою людиною.

Стверджує, що в період з 1989-го до 1991-го років у його квартирі через концертну діяльність зберігалися великі суми грошей, які пізніше були вкладені в нерухомість – квартири та торгові площі під оренду. Однак цей факт викликає певні сумніви, адже на той час усі доходи були в рублях, а механізм купівлі-продажу нерухомості в СРСР був вкрай обмеженим. Без здатності передбачати майбутній розпад Радянського Союзу було б складно заздалегідь придбати нерухомість у такій кількості. Тому можна припустити, що перші серйозні капітали Гордон накопичив уже після здобуття Україною незалежності.

На початку 1990-х років українське суспільство, як і в інших пострадянських країнах, переживало кризу. Неконкурентна економіка, відсутність власної стабільної валюти, розгул криміналу та поширення різноманітних псевдонаукових учень створили сприятливі умови для шахраїв, які видавали себе за цілителів, пророків та астрологів. Радянська влада довгий час пригнічувала альтернативну інформацію, тому люди були не готові до нових викликів. Саме в цей період Гордон почав організовувати масові заходи за участю сумнівних «цілителів» – серед них були такі відомі постаті, як Анатолій Кашпіровський та Алан Чумак. Його оточення поступово поповнювалося представниками різного роду ворожок і віщунів. Згодом навіть його перша дружина почала займатися екстрасенсорикою та гастролювати з власними виступами як поза межами України, так і всередині країни.

У цей період Дмитро Гордон розпочав активну рекламну кампанію так званого «чудо-засобу», який, за твердженнями реклами, допомагав від усіх можливих хвороб – від безсоння та імпотенції до поганого настрою і навіть онкології. Йшлося про «золоті пірамідки Ю Шинсе» – конструкцію з кількох металевих пружин, зібраних у форму піраміди. Фактично, єдиною їхньою користю могло бути використання як елемента декору, якщо у власника були специфічні естетичні вподобання. Ці пристрої активно рекламувалися на масових заходах, організованих за сприяння Гордона. У своїх інтерв’ю він неодноразово розповідав про їхні «унікальні властивості», запевняв, що вони мають офіційну ліцензію від МОЗ України, та навіть стверджував, що пірамідка допомогла вилікувати рак його знайомому.

У 1995 році Дмитро Гордон започаткував власну газету під назвою «Бульвар». На її сторінках активно публікувалися рекламні матеріали, зокрема про вже згадані пірамідки, а також анонси гастролей сумнівних «цілителів». Газета швидко набула популярності серед українських читачів, а згодом почала виходити й за кордоном – у США, Німеччині, Ізраїлі та Іспанії. У 2005 році видання перейменували на «Бульвар Гордона». За непідтвердженою інформацією, зміна назви могла бути пов’язана з тим, що деякі співробітники газети були затримані за шахрайство, й таким чином редакція прагнула дистанціюватися від скандалу. Однак достовірних доказів цього немає. У 2010 році, до 15-річчя газети, Гордон організував масштабний концерт у Палаці «Україна». Серед запрошених артистів була значна кількість російських виконавців, зокрема Йосип Кобзон, Софія Ротару, Михайло Шуфутинський, Філіп Кіркоров, Микола Басков та інші. Заради справедливості варто зазначити, що всі ці події відбувалися до 2014 року. Після початку російсько-української війни редакційну раду газети «Бульвар Гордона» було розформовано.

Паралельно із видавничою діяльністю Дмитро Гордон у 1996 році, погодившись на пропозицію генерального директора телекомпанії Вадима Табачука, розпочав цикл інтерв’ю «В гостях у Дмитра Гордона». Програма виходила в ефір до 2008 року на Першому національному, проте була знята з мовлення, за деякими даними, через велику кількість російськомовних гостей. У 2010 році передачу повернули в ефір, але у 2015-му її знову закрили. У 2011 році Дмитро Гордон створив свій перший YouTube-канал під однойменною назвою «Дмитро Гордон», де журналісти на його замовлення брали інтерв’ю у відомих особистостей. А вже у 2012 році він запустив другий канал «В гостях у Гордона», де почав самостійно проводити інтерв’ю.

Наприкінці 2013 року Гордон започаткував інформаційно-політичне інтернет-видання «Гордон», головною редакторкою якого стала його дружина Олеся Бацман — колишня редакторка програми Савіка Шустера. Приблизно з цього часу він почав регулярно з’являтися у різноманітних телешоу та активно давати інтерв’ю.

На початку Революції Гідності виступив у прямому ефірі 5 каналу на підтримку протестувальників. Варто зазначити, що Дмитро Гордон також підтримував Помаранчеву революцію та всіляко допомагав мітингувальникам у той період.

Після завершення Революції Гідності він розпочав політичну кар’єру. Спочатку балотувався до Верховної Ради України, проте поступився кандидату від партії «Народний фронт» В’ячеславу Константиновському. Попри поразку, продовжив спроби увійти до політики й висунув свою кандидатуру на виборах до Київської міської ради, де здобув перемогу як самовисуванець і отримав мандат. Однак надовго в міськраді не залишився. Уже у 2016 році він склав свої повноваження після гучного скандалу, який спровокував сам. Гордон став єдиним депутатом Київради, що проголосував проти перейменування Московського проспекту на проспект Степана Бандери. Свій вибір аргументував тим, що, на його думку, вулиці не слід називати на честь політичних діячів, а також заявив, що Бандера нібито має зв’язок із нацизмом — теза, яка широко поширюється російською пропагандою, але не має історичних підтверджень.

«Я вважаю, що ідеї Бандери не мають нічого спільного з нацизмом, але я проти того, щоб називати вулиці іменами політичних діячів.» – Дмитро Гордон

З 2017 по 2022 роки Дмитро Гордон набув ще більшої популярності як інтерв’юер, публікуючи на своєму YouTube-каналі розмови з великою кількістю відомих особистостей. Оскільки серед гостей його інтерв’ю часто траплялися суперечливі особи, зокрема росіяни або навіть відверті злочинці — такі, як Ігор Гіркін чи Наталія Поклонська, — Дмитро Гордон неодноразово ставав об’єктом критики. Його звинувачували у співпраці з агресором, спробах «відбілити» росіян та військових злочинців. Одна з найскандальніших ситуацій виникла після його інтерв’ю з Гіркіним. Коли розмова отримала широкий резонанс, Гордон намагався виправдатися, заявивши у відеозверненні, що записи інтерв’ю були передані до СБУ і що бесіда нібито проводилася з відома та санкції Служби безпеки України. Однак СБУ спростувала цю заяву, зазначивши, що жодних домовленостей із журналістом не було. Особливо комічним у цій історії виглядало пояснення Гордона про якісь «флешки» із записами, передані спецслужбам, хоча на той момент у 2020 році подібний спосіб передачі інформації виглядав анахронізмом. Ця ситуація швидко стала мемом. Взагалі, за роки своєї діяльності Гордон став джерелом численних інтернет-жартів, а його заяви та історії часто виглядали настільки абсурдно, що викликали подив, як він продовжує залишатися популярним.

Ще один гучний скандал вибухнув напередодні президентських виборів у Білорусі. Дмитро Гордон узяв інтерв’ю в Олександра Лукашенка, під час якого демонстрував прихильність до білоруського диктатора, а також заявив, що хотів би бачити такого президента і в Україні. Ці слова викликали обурення серед української аудиторії, особливо на тлі дедалі більш авторитарних дій Лукашенка. Це інтерв’ю було записане ще до жорстокого придушення протестів у Мінську, проте навіть на той момент було очевидно, ким є Лукашенко і наскільки його методи управління суперечать демократичним та європейським прагненням України.

«Лукашенко — сильний лідер. Я б хотів, щоб Україна мала такого президента.» – Дмитро Гордон

Погляди Дмитра Гордона досить суперечливі. З одного боку, він підтримував обидві українські революції, відкрито засуджував радянське минуле та обґрунтовано вважав період СРСР часом геноциду українського народу. З іншого боку, він спілкувався з українофобами та русофілами, намагався виправдовувати їхні дії й навіть надавав їм платформу для висловлення своїх поглядів. Його позиція часто виглядала парадоксальною: послідовно підтримував Євромайдан та засуджував анексію Криму, але водночас давав інтерв’ю таким особам, як Наталія Поклонська чи Йосип Кобзон. Заявляв про ненависть до Росії, проте ставився до росіян із симпатією і вважав російську «мовою міжнародного спілкування».

Щодо особистого життя, воно також оповите міфами, хоча, насправді, все доволі просто. Дмитро Гордон був одружений двічі та має чотирьох дітей від першого шлюбу і двох від другого. Одного разу він навіть узяв інтерв’ю у власного сина — цей епізод викликав змішані реакції й багатьом видався досить дивним.

То хто ж такий Дмитро Гордон? Це питання залишається відкритим. Він починав як журналіст, однак його діяльність часто виходила за рамки класичної журналістики. Журналістика — це справді складна і небезпечна професія, яка вимагає багаторічного навчання та практики. Чи відповідає Гордон цьому ідеалу — питання дискусійне.

Якщо оцінювати бекграунд Дмитра Гордона, не можна сказати, що він позбавлений освіти чи критичного мислення. Проте водночас очевидно, що свої статки та популярність він здобув передусім завдяки маніпуляціям і постійній зміні власних поглядів, орієнтуючись на найбільш вигідну позицію. Його методи нагадують продавця на ринку, який зробить усе можливе, аби клієнт купив товар — важливий не принцип, а результат.

«Я беру інтерв’ю у всіх, хто цікавий людям. Це моя робота — давати слово навіть тим, кого ненавидять.» – Дмитро Гордон

Багато професійних медіа критикують Гордона за дезінформацію та введення в український інформаційний простір відвертих колаборантів і кримінальних діячів задля власного піару. І це справді працює: його контент збирає мільйони переглядів, а аудиторія на YouTube та інших платформах залишається колосальною. Проте маючи такий вплив, Гордон, як журналіст (якщо так його можна називати), не має морального права маніпулювати інформацією, адже це напряму впливає на суспільні настрої та може мати серйозні наслідки. Особливо небезпечним це стає в умовах війни, коли інформаційний фронт є не менш важливим за бойові дії. Жарти, меми та комічні ситуації можуть бути нешкідливими, поки чергова глядачка не подивиться інтерв’ю з Лукашенком і не вирішить, що він — «міцний господарник». Адже якщо його підтримує журналіст, який позиціонує себе як патріот, то, можливо, цей політик і справді заслуговує на повагу? Ось у чому головна небезпека медійного впливу Гордона — створення хибних образів і зміна суспільної думки через добре замасковані маніпуляції.