Ірина Фаріон: від мовного фронту до трагічного фіналу

Одна з найконтроверсійніших фігур сучасної України – Ірина Фаріон. Її ім’я завжди викликало бурхливі дискусії, віддану підтримку і жорстку критику. Вона не боялася радикальних заяв, гострих висловлювань та відкритих конфліктів – ані в політиці, ані в громадському житті. Від молодих років, коли її називали комсомольським активістом, до становлення як палкого борця за українську мову – її біографія сповнена суперечностей. Як і чому вона опинилася в самому центрі політичних бур? Чи справді її погляди були непохитними, а життєвий шлях – продуманим і безкомпромісним? І зрештою, що призвело до трагічної розв’язки, яка сколихнула всю країну?

Ірина Дмитрівна Фаріон народилася у квітні 1964 року у Львові. Її мати, Ярослава Степанівна, за фахом була бібліотекаркою, а батько працював слюсарем. З раннього дитинства Ірина виявляла великий інтерес до книг та літератури. Згодом її помешкання фактично перетворилося на бібліотеку, де книги займали навіть кухонний простір. Дитинство проходило в оточенні книжок, а також у спілкуванні з однолітками, яким вона розповідала філологічні та історичні факти, почерпнуті з прочитаних творів. Дитячий садок не відвідувала, оскільки мати працювала за змінним графіком у бібліотеці та мала можливість проводити з нею більше часу. До трьох років дівчинку доглядала бабуся по материній лінії, а після її смерті турботу про неї взяв на себе дідусь. У 1971 році розпочала навчання у Львівській середній школі №75 імені Лесі Українки, де здобувала освіту протягом десяти років. У підлітковому віці продовжувала цікавитися літературою та мовознавством, читала велику кількість книжок і рукописів, захоплювалася філологією. Після закінчення школи у 1981 році розпочала трудову діяльність у Львівській обласній бібліотеці для юнацтва.

Під час роботи в бібліотеці очолювала гурток загального мовознавства та марксистсько-ленінської етики. Будучи членом факультетського клубу інтернаціональної дружби, неодноразово проводила бесіди з іноземними громадянами з метою покращення їхнього рівня володіння російською мовою. У бібліотеці пропрацювала рік, після чого у 1982 році вступила на філологічний факультет Львівського державного університету імені Івана Франка за спеціальністю «українська філологія». На останньому курсі, у 1986 році, розпочала роботу лаборанткою кафедри загального мовознавства. Після закінчення навчання, яке завершила з відзнакою, очолила Центр україністики на кафедрі фольклористики.

У 1989 році Ірина Фаріон стала членом Комуністичної партії. Цей епізод її біографії часто згадується в журналістських матеріалах. Коли вперше було оприлюднено документи, що підтверджували її перебування в КПРС, вона відповіла досить різко та категорично, не вдаючись до ненормативної лексики, заявивши: «Орлиці не сповідаються перед гієнами». Ця відповідь, однак, не задовольнила суспільний інтерес, тож згодом довелося надати більш розгорнутий коментар. В одному з інтерв’ю вона визнала, що вступила до партії виключно заради науково-кар’єрного зростання. Уже наступного року вона вийшла з КПРС через постійні конфлікти з керівництвом, зокрема через організовану нею газету, присвячену Василю Стусу. У ті часи партійне членство дійсно було необхідною умовою для професійного просування в багатьох сферах, що пояснює таку мотивацію. Однак у пізніших інтерв’ю, зокрема в розмові з Яніною Соколовою, Ірина Фаріон стверджувала, що вступила до КПРС з метою руйнування партії зсередини. Яка з цих двох версій є правдивішою — залишається відкритим питанням.

У період з 1988 до 1995 року Фаріон викладала на кафедрі мов Львівського державного інституту прикладного мистецтва, нині Львівська національна академія мистецтв. У 1996 році вона захистила кандидатську дисертацію та здобула ступінь кандидата філологічних наук. Окрім членства в КПРС, громадською діяльністю не займалася. Проте вже у 1998 році ініціювала разом зі студентами Інституту архітектури Львівської політехніки проєкт політичного плаката й малюнка «Мова — твого життя основа», який тривав майже десять років. Через свою проукраїнську позицію у 2003 році представники проросійських сил Львова намагалися ініціювати кримінальну справу проти Ірини Фаріон за нібито розпалювання міжнаціональної ворожнечі через створення цих плакатів. Однак справа була закрита, а ініціатори зазнали невдачі.

Після перемоги Помаранчевої революції Ірина Фаріон вирішила спробувати себе в політиці. У 2005 році стала членкинею Всеукраїнського об’єднання «Свобода», а вже у квітні 2006 року балотувалася в народні депутати України, проте не пройшла до парламенту. Попри це, політична кар’єра продовжилася: у 2010 році, працюючи доцентом кафедри Львівської політехніки, була обрана депутаткою Львівської обласної ради. У цей же період президентом став Віктор Янукович, що ознаменувало початок активної русифікаційної політики в країні. На тлі цих подій 15 лютого 2010 року Ірина Фаріон звернулася з відкритим листом до новообраного президента, висловлюючи занепокоєння щодо загроз державному статусу української мови. Невдовзі, 22 лютого, направила подібне звернення до Верховної Ради України. Втім, жодних практичних наслідків це не мало.

«Русифікація – це не просто мовне явище, це втручання в національну ідентичність, це зброя масового ураження» – Ірина Фаріон

Через кілька днів Ірина Фаріон опинилася в центрі першого мовного скандалу, який набув широкого розголосу по всій Україні. 19 лютого 2010 року, у межах акції «Утверджуємо державну мову», вона провела заняття з національної ідентичності у дитячому садку №67 міста Львова. Під час заходу різко висловилася щодо спотворення українських імен, що викликало неоднозначну реакцію. Того ж дня журналісти інтернет-видання «Вголос» опублікували відеозапис цієї події, після чого вона набула широкого суспільного резонансу. Реакція політиків не забарилася: народний депутат від Партії регіонів Вадим Колесніченко звернувся до Генерального прокурора України з вимогою порушити кримінальну справу проти Ірини Фаріон за статтею 161 Кримінального кодексу України, що передбачає відповідальність за дискримінацію за мовною та національною ознакою. Українська народна партія засудила виступ Ірини Фаріон, розцінивши його як провокацію проти української мови. Водночас лідер ВО «Свобода» Олег Тягнибок публічно став на її захист. Попри цей скандал та відкриту конфронтацію з проросійськими силами, у 2012 році Ірина Фаріон була обрана народним депутатом України. Більше того, отримала призначення на посаду голови підкомітету з питань вищої освіти та першого заступника голови Комітету з питань науки і освіти.

Під час Революції Гідності вона активно критикувала владу, неодноразово виступала з трибуни та запам’яталася радикальними заявами, які викликали неоднозначну реакцію, зокрема серед російськомовного населення. Водночас у своїх публічних виступах послідовно відстоювала інтереси України, української мови та національної ідентичності. Після складання депутатського мандату у 2014 році її часто запрошували на телевізійні шоу та суспільно-політичні проєкти, де вона продовжувала робити гострі заяви. Зокрема, особливого резонансу набула її критика чинного президента України після його виступу перед виборцями напередодні інавгурації.

З початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну, на тлі масованих ракетних ударів, боїв за Київ та хвилі українізації, Ірина Фаріон стала частою гостею різноманітних телевізійних шоу та інтерв’ю. У цей період багато українців почали сприймати її як провідну ідеологічну фігуру, оскільки протягом двох десятиліть вона незмінно наголошувала, що Москва є головним ворогом України, а російська агресія триває не лише у військовому, а й у мовному вимірі. Водночас у медіапросторі знову почали активно поширювати інформацію про її минуле членство в КПРС, що дало змогу опонентам маніпулювати фактами та звинувачувати її у політичній непослідовності. Попри це, на початку повномасштабної війни Ірина Фаріон, маючи репутацію радикальної прихильниці українізації, стала ще популярнішою. У цьому контексті важливо зазначити, що, попри очевидність російської загрози, багато українців зіткнулися з труднощами в подоланні наслідків багатовікового процесу примусового зросійщення. Саме тому дискусії щодо місця російської мови в Україні залишаються предметом гострих суспільних дебатів. Ірина Фаріон у цей період не цуралася найрадикальніших заяв, які подекуди стосувалися навіть військових, що, зі зброєю в руках, боронили Україну.

«Народ, який втрачає свою мову, перестає бути народом і стає населенням» – Ірина Фаріон

Ще у 2019 році в одному з інтерв’ю вона висловила переконання, що російськомовне населення Сходу України є безпосередніми авторами війни. За її словами, якби не було «московоротих», то Путін не мав би приводу для вторгнення під приводом «захисту» цієї частини населення. Після початку повномасштабного вторгнення її позиція не лише не змінилася, а й стала ще жорсткішою. 26 січня 2023 року в одному з ток-шоу вона повторила свою тезу, висловивши думку про причинно-наслідковий зв’язок подій у Маріуполі та їхню «кармічність». Зокрема, заявила, що якби місцеві мешканці не спілкувалися російською та не підтримували проросійські політичні сили, то місто не зазнало б окупації та знищення. Ця заява викликала хвилю суспільного обурення, адже вона не відповідала реальності — єдиною причиною терору в Маріуполі стала безпосередня військова агресія Росії. Водночас дискусія про політичні вподобання частини населення дійсно залишалася актуальною, з огляду на підтримку проросійських сил, таких як ОПЗЖ чи партія Шарія. За результатами цього висловлювання Генеральна прокуратура України направила заяву щодо можливого порушення законодавства про заперечення російської агресії. Її слова викликали резонанс і стали предметом обговорення через перегук із наративами російської пропаганди щодо нібито «утисків» російськомовного населення в Україні. Служба безпеки України у Львівській області прийняла заяву та розпочала досудове розслідування, проте жодних юридичних наслідків ця справа так і не мала. Після цього Ірина Фаріон на деякий час зникла з інформаційного простору.

Втім, уже в листопаді вона опинилася в центрі нового, значно масштабнішого скандалу. В інтерв’ю журналістці Яніні Соколовій професорка різко висловилася щодо російськомовних військових ЗСУ, які боронили Україну. Зокрема, вона заявила: «Не існує російськомовного населення. Є українці, а є кацапи». У відповідь на запитання журналістки щодо російськомовних воїнів-захисників, зокрема бійців Азову, Фаріон висловила ще більш радикальну позицію: «Чекайте, я не можу назвати їх українцями, якщо вони не говорять українською мовою. То нехай себе назвуть русскими». Ці слова викликали широкий суспільний резонанс і стали предметом гострих дискусій у соціальних мережах. Після цього Facebook заблокував її сторінку. Втім, Фаріон не відмовилася від своїх поглядів і продовжила використовувати ще жорсткіші формулювання, називаючи російськомовних воїнів «московоротими биками». Ці висловлювання особливо загострили суспільну реакцію, оскільки пролунали на тлі нещодавньої героїчної оборони Азовсталі та перебування бійців Азову в полоні. Засудження її слів пролунало з боку начальника штабу батальйону Азов Богдана Кротевич, екс-командира полку Азов Максима Жоріна та низки інших відомих осіб. Реакція суспільства на заяви Ірини Фаріон була неоднозначною: дехто висловлював своє обурення толерантно, а інші не приховували емоцій, особливо на тлі пережитого військовими. 15 листопада Служба безпеки України розпочала кримінальне провадження, однак справа так і не дійшла до суду. Водночас Національна рада з питань телебачення та радіомовлення ініціювала позапланову перевірку 5 каналу через трансляцію програми за участю Фаріон. Втім, найвідчутніші наслідки її наздогнали у Львові. Керівництво Національного університету «Львівська політехніка» ухвалило рішення про її звільнення на тлі масових студентських протестів. Попри це, Фаріон до останнього відстоювала свою позицію. Серед її прихильників опинилися низка громадських діячів, політиків та військових, зокрема Юрій Сиротюк, Дмитро Корчинський, Лариса Ніцой, Остап Дроздов та інші.

«Україна стане по-справжньому незалежною тільки тоді, коли позбудеться всього радянського і російського впливу» – Ірина Фаріон

Паралельно вона опинилася у ще одному скандалі, що безпосередньо випливав із попереднього. Відстоюючи свою точку зору, Фаріон опублікувала у своєму Telegram-каналі листи від українців, які висловлювали їй підтримку щодо мовного питання. Серед них був лист від Максима Глєбова, який представився студентом із окупованого Сімферополя. В коментарях під дописом Фаріон просили приховати його персональні дані, однак вона цього не зробила. За кілька днів у російських пропагандистських медіа з’явилося відео, в якому той самий Максим Глєбов на камеру приносив вибачення. З огляду на методи роботи російських спецслужб, залишається невідомим, що відбувалося за кадром. Ірина Фаріон не визнала жодної провини, назвавши ситуацію черговою провокацією. Через кілька місяців вона поновилася на посаді у Львівській політехніці за рішенням суду. Водночас інтерес до її особи у медіапросторі поступово згасав, і більшість телеканалів більше не запрошували її до своїх студій.

19 липня 2024 року у Львові на Ірину Фаріон було скоєно напад із застосуванням вогнепальної зброї. Спочатку злочин кваліфікували як замах на вбивство, однак після підтвердження смерті справу перекваліфікували в умисне вбивство. За наявною інформацією, нападник майже місяць слідкував за Фаріон біля її будинку, перш ніж здійснити задумане. 25 липня у Дніпрі було затримано 18-річного підозрюваного у вбивстві — В’ячеслава Зінченка. Підозрюваний не визнав своєї вини.

Ірину Фаріон поховали на Личаківському кладовищі, на полі №22, неподалік могили Володимира Івасюка.

Незалежно від ставлення до її постаті — чи була вона ідейним натхненником, чи радикальною особистістю — факт залишається фактом: вбивство через політичні погляди та проукраїнську позицію не має жодного виправдання.