Віктор Орбан: політик на роздоріжжі між Європою та Кремлем

Віктор Орбан — один із найсуперечливіших політиків сучасної Європи. Лідер держави-члена Європейського Союзу, яка поступово відходить від демократичних цінностей, очільник уряду, що веде відверто проросійську політику в час, коли континент перебуває у стані кризи, спричиненої війною в Україні. Його шлях — це трансформація від молодого ліберала до консервативного популіста, який за роки свого правління суттєво змінив внутрішньополітичний ландшафт Угорщини.

Чому прем’єр-міністр країни-члена НАТО та ЄС блокує допомогу Україні? Яким чином Угорщина стала «троянським конем» Москви в Європі? І чи дійсно Орбан — лише прагматик, який піклується про свій народ, чи політик, який послідовно згортає демократію у власній країні?

Ця стаття — спроба проаналізувати політичний шлях Віктора Орбана, його вплив на Європу, загрози для України та майбутнє, яке може чекати на Угорщину під його керівництвом.

Віктор Орбан народився 31 травня 1963 року в місті Секешфегервар, що в Угорщині. Він виріс у родині сільськогосподарського інженера, який також обіймав посаду партійного пропагандиста, та вчительки-логопеда. Родина була багатодітною — у сім’ї виховувалося троє дітей, з яких Віктор був найстаршим. За його власними спогадами, батько — Дьозо Орбан — відзначався суворим характером і застосовував фізичні покарання за порушення дисципліни. Наскільки це відповідає дійсності, достеменно невідомо. У подальшому житті Дьозо Орбан став успішним підприємцем і мільярдером, а його бізнес-злет пов’язують із політичним впливом сина. Молодший брат Віктора Орбана зайнявся бізнесом і, за повідомленнями ЗМІ, неодноразово отримував вигідні контракти, пов’язані з державними ресурсами. Сестра обрала професію журналістки та залишається в цій сфері донині. Початкову освіту майбутній політик здобув у місцевій школі рідного міста, а у 1981 році отримав атестат зрілості. Атестат, який Віктор Орбан отримав у 1981 році, був типовим документом про завершення середньої освіти в Угорській Народній Республіці — країні, що на той час перебувала під впливом СРСР. У межах соціалістичного блоку, до якого входила Угорщина, строкова служба в армії була обов’язковою. Втім, згідно з відкритими джерелами, Віктор Орбан проходив військову службу лише рік — з 1981 по 1982. Це викликає питання, адже у більшості випадків військовозобов’язані служили щонайменше два роки.

Після служби Орбан вступив на юридичний факультет Будапештського університету, де здобув вищу освіту. Закінчивши навчання, він оселився у місті Сольнок. За його власними свідченнями, цей період був складним: працюючи у Будапешті, він щодня долав відстань близько 90 кілометрів до місця роботи. Свою професійну діяльність він розпочав у Міністерстві сільського господарства та харчової промисловості — галузі, в якій працював і його батько. Робота або стажування у цьому міністерстві тривала близько двох років. У 1989 році Віктор Орбан отримав стипендію від Фонду Сороса, яка дозволила йому пройти річне стажування в Пембрук-коледжі Оксфордського університету. Цей факт викликає певний контраст із його подальшою політичною позицією: будучи в майбутньому одним із найяскравіших критиків ліберальних цінностей та політики Джорджа Сороса, він сам на початку кар’єри скористався підтримкою цієї ж організації.

Попри теперішні тісні політичні зв’язки з Володимиром Путіним, які викликають чимало критики в Європі, біографія Віктора Орбана містить доволі несподівані епізоди. Після завершення стажування в Оксфорді він вирішує розпочати політичну кар’єру, саме в той період, коли Радянський Союз почав втрачати контроль над сателітами в Східній Європі. У 1988 році Орбан став одним із засновників партії «Фідес» — абревіатури від угорської назви «Fiatal Demokraták Szövetsége», що перекладається як «Союз молодих демократів».

На початковому етапі свого розвитку Фідес позиціонував себе як ліберальний молодіжний рух, а Орбан був його публічним лідером. Переломним моментом у формуванні його політичної репутації став виступ 16 червня 1989 року на церемонії перепоховання Імре Надя — угорського прем’єр-міністра часів революції 1956 року. Надь, який виступав проти радянського впливу, намагався вивести Угорщину з Варшавського договору, за що був заарештований радянськими спецслужбами, вивезений з країни та згодом страчений.

Церемонія перепоховання Імре Надя мала символічне значення для угорського суспільства, що поступово звільнялося від радянського домінування. Під час заходу молодий Віктор Орбан виступив перед багатотисячним натовпом із промовою, в якій відкрито закликав до проведення вільних виборів та повного виведення радянських військ з Угорщини. Цей виступ зробив його впізнаваним політичним діячем та зміцнив авторитет новоствореної партії серед опозиційно налаштованої молоді. Молодий та амбітний політик, представник так званої «нової хвилі» й вихованець західних цінностей, Віктор Орбан відкрито закликав до повної незалежності Угорщини. На тлі загального занепаду Радянського Союзу, який на той момент переживав глибоку економічну кризу та боровся за виживання, подібні виступи залишалися без жорсткої реакції з боку Москви. У свою чергу, всередині Угорської Народної Республіки опозиційний рух лише зміцнювався, і Орбан швидко став однією з його провідних фігур.

Після розпаду СРСР Віктор Орбан здобув депутатський мандат і увійшов до складу угорського парламенту. У той же період він очолив партію «Фідес» як одноосібний лідер. Очікувалося, що курс політичної сили залишиться ліберальним, спрямованим на демократизацію країни, утвердження громадянських свобод та європейську інтеграцію. Однак реальність виявилася іншою: за кілька років «Фідес» зазнав ідеологічної трансформації та став правоконсервативною партією. Нова політична лінія включала посилення ролі церкви в суспільстві, жорстку позицію щодо національних та сексуальних меншин і поступове віддалення від класичних європейських демократичних принципів. Ці зміни відбувалися поступово, у супроводі харизматичного популізму самого Орбана, який обіцяв громадянам країни стабільність, національну гордість та світле майбутнє. На парламентських виборах 1998 року партія «Фідес» здобула 44% голосів і сформувала правоцентристську коаліцію. Того ж року Віктор Орбан став наймолодшим прем’єр-міністром в історії сучасної Угорщини — на момент вступу на посаду йому було лише 35 років.

Перед обранням на посаду прем’єр-міністра Віктор Орбан обіцяв посилити соціальну політику, повернути безкоштовне навчання в університетах та відновити універсальні пільги для матерів. Попри певний скепсис, частина цих передвиборчих обіцянок справді була реалізована. Економічні показники країни у перші роки його правління зазнали позитивних змін: рівень інфляції знизився до менш як 8% у порівнянні з 15% двома роками раніше, а дефіцит бюджету скоротився на 0,5%. Економіка почала демонструвати стабільне щорічне зростання на рівні близько 5%, що сприяло зростанню популярності уряду серед населення.

Однак досягнення не варто розглядати виключно як результат внутрішньої політики уряду Орбана. Значна частина аналітиків пов’язує економічне покращення з загальною тенденцією зростання в Європі на рубежі тисячоліть. Важливу роль відіграли й дешеві енергоресурси, які почала активно експортувати Росія після періоду економічної нестабільності 1990-х років. Крім того, вже в цей період почали з’являтися застереження щодо політичного стилю Віктора Орбана. Його дедалі активніше звинувачували в спробах концентрації влади та поступовому посиленні повноважень прем’єр-міністра. Подібні кроки викликали занепокоєння серед опозиції та частини громадянського суспільства, які побоювалися згортання демократичних інституцій.

Опозиційні політики з недовірою ставилися до поступової концентрації влади в руках Віктора Орбана, однак на тлі стабільного економічного зростання їхня критика не мала широкого резонансу в суспільстві. Водночас за час його першої каденції Угорщина здійснила важливий зовнішньополітичний крок — приєдналася до Північноатлантичного альянсу (НАТО). Це рішення було схвально сприйняте більшістю населення, оскільки символізувало гарантії безпеки та остаточний розрив із радянським минулим. Членство в НАТО стало надійним запобіжником від потенційної військової загрози з боку Росії — тоді це чітко усвідомлювали в політичному керівництві країни.

Загалом перша каденція Орбана на посаді прем’єр-міністра пройшла відносно успішно, однак на парламентських виборах 2002 року партія «Фідес» зазнала поразки. Орбан поставив під сумнів результати голосування, звинувачуючи опонентів у фальсифікаціях та вимагаючи перерахунку голосів. Попри це, вибори були визнані міжнародною спільнотою такими, що відбулися відповідно до демократичних стандартів. Очевидно, що Орбану було непросто залишити посаду, особливо після того, як йому вдалося зосередити значні важелі впливу у своїх руках. Після поразки влада перейшла до більш проєвропейських політичних сил, які зробили акцент на поглибленні євроінтеграції. Цей курс виявився результативним: у 2004 році Угорщина офіційно приєдналася до Європейського Союзу. У той період Орбан залишався активним учасником політичного життя, однак не мав значного впливу на державну політику.

Ситуація кардинально змінилася у 2010 році. Віктор Орбан повернувся до влади на тлі хвилі популізму, гучних передвиборчих обіцянок і риторики, що протиставлялася традиційним демократичним цінностям Європейського Союзу. Критикуючи зростаючий вплив прав меншин та антиксенофобську політику в ЄС, Орбан зумів мобілізувати електорат, який вважав такі зміни загрозою для «традиційного суспільного ладу». Результати виборів виявилися приголомшливими: партія «Фідес» отримала 263 мандати з 386, що забезпечило не лише парламентську більшість, а й конституційну — тобто абсолютну законодавчу владу. Це надало Орбану й його політичній силі змогу змінювати основний закон країни та приймати системні рішення без участі опозиції.

«Ми не хочемо багатокультурного суспільства. Ми не хочемо іммігрантів» – Віктор Орбан

Його правління вийшло далеко за межі однієї або двох каденцій. Воно продовжилося аж до періоду пандемії COVID-19, під час якої парламент ухвалив рішення, що значно посилили виконавчу владу. Зокрема, було встановлено законодавчий механізм, що унеможливлював зміну уряду на період надзвичайного стану, фактично узаконивши політичну монополію. Паралельно з цим загострювалося протистояння з Європейським Союзом. Брюссель неодноразово критикував дії уряду Орбана за порушення демократичних норм і поступове зосередження влади в руках однієї політичної сили. Сам же Орбан послідовно позиціонував Угорщину як державу, що обирає шлях «традиційних християнських цінностей». У результаті законодавчі ініціативи його уряду часто суперечили ліберальним нормам, прийнятим у більшості країн ЄС.

Міжнародна неурядова організація «Репортери без кордонів» свого часу включила Віктора Орбана до переліку національних лідерів, які становлять загрозу свободі преси. Попри цю критику, він продовжив реалізовувати свою політичну програму без змін у ставленні до незалежних ЗМІ. Угорські медіа дедалі більше опинилися під контролем держави або наближених до влади бізнес-груп, що спричинило різке погіршення позицій країни в міжнародних рейтингах свободи слова. У контексті українсько-угорських відносин важливим чинником є зближення Будапешта з Москвою. Угорщина почала активно співпрацювати з Росією, закуповуючи енергоресурси за пільговими цінами. Це зробило угорську економіку надзвичайно залежною від рішень Кремля, особливо в соціальній сфері, де значна частина державної підтримки ґрунтується на стабільному постачанні дешевих енергоносіїв.

Угорська опозиція, попри неодноразові спроби консолідації, не змогла ефективно протистояти домінуванню Орбана. Суспільство загалом залишалося пасивним, задоволене соціальними гарантіями та стабільністю, що знижувало ймовірність масових протестів. У 2022 році Віктор Орбан був переобраний на посаду прем’єр-міністра вже вчетверте, остаточно відійшовши від ліберальних ідей, з яких починав свою політичну кар’єру.

Однак політична трансформація Орбана — це не лише внутрішня справа Угорщини. Як країна-сусідка України, Угорщина справляє прямий вплив на регіональну безпеку та зовнішню політику. Орієнтація її уряду на Кремль викликає обґрунтовану тривогу в Києві. Особливо помітною стала проросійська риторика угорського лідера після початку повномасштабного вторгнення РФ в Україну: Орбан використовував терміни, запозичені з російської пропаганди, уникаючи прямого засудження дій агресора. Крім проросійської риторики, Віктор Орбан неодноразово саботував європейські ініціативи, спрямовані на допомогу Україні. Під його керівництвом Угорщина блокувала ухвалення фінансової допомоги Києву в межах Європейського Союзу, а також виступала з позицією, що суперечила євроатлантичному прагненню України, зокрема щодо її можливого членства в НАТО. Загострення ситуації настало тоді, коли Угорщина у 2024 році перебрала на себе головування в Раді ЄС. Саме в цей період Орбан відвідав Москву, де провів переговори з Владіміром Путіним. Цей візит викликав гучну хвилю критики з боку європейських лідерів, адже був здійснений на тлі повномасштабної агресії Росії проти України та в умовах фактичної дипломатичної ізоляції Кремля.

«Ми маємо дуже чітко зрозуміти: без співпраці з Росією неможливо забезпечити енергетичну безпеку Європи» – Віктор Орбан

Залежність угорської економіки від російського природного газу залишається серйозною проблемою. Будапешт і надалі закуповує енергоресурси у Москви на пільгових умовах, що зміцнює вплив Росії в регіоні. Це породжує загрози для європейської єдності, створюючи в межах ЄС внутрішнього актора, який мимоволі або свідомо транслює проросійську риторику. Позиція Орбана також відзначається демонстративною підтримкою політиків з авторитарними нахилами, серед яких особливе місце займає Дональд Трамп. За деякими публікаціями у ЗМІ, Орбан міг мати певну поінформованість про плани РФ щодо вторгнення в Україну. Ба більше, в окремих аналітичних звітах згадуються припущення про інтереси угорського уряду щодо українського Закарпаття, що викликає особливу настороженість в українському суспільстві. Таким чином, політичний курс Віктора Орбана ставить під сумнів не лише європейські принципи солідарності, а й створює загрозу для регіональної стабільності, особливо з огляду на його неприховану проросійську орієнтацію та конфронтаційний стиль зовнішньої політики.

Якщо не Придністров’я, то проросійський «газовий анклав» — сучасна Європа все частіше стикається з внутрішніми викликами. І Угорщина — один із прикладів. Попри образ стабільності, ситуація в уряді країни на сьогодні далека від бездоганної. Через часткову зупинку постачання російського газу економічна модель, що трималася на пільгових енергоносіях, почала давати тріщини. Влада вдалася до сумнівних методів стабілізації, зокрема регулювання цін на продукти харчування, що викликало нову хвилю критики.

«Брюссель сьогодні говорить так, ніби він — центр імперії. Але ми не колонія» – Віктор Орбан

Угорська опозиція, вперше за багато років, сформувала об’єднаний фронт. Громадянське суспільство також активізується, і дедалі більше людей висловлюють незгоду з політичним курсом, що дедалі більше віддаляється від загальноєвропейських стандартів. Зростає ймовірність, що політичне майбутнє Віктора Орбана, який колись позиціонував себе як символ змін, опиниться під загрозою. Його довготривале перебування при владі, обмеження прав і свобод, проросійська орієнтація — усе це дедалі більше суперечить настроям усередині країни.

То ким є Віктор Орбан у сучасній європейській політиці? Це питання складне, як і сам період, у якому ми живемо. Вивчати політичну ситуацію в сусідніх державах стало не лише необхідністю, а й елементом безпеки. У глобалізованому світі країни пов’язані між собою численними економічними, політичними та соціальними зв’язками. І хоча правління Орбана важко ототожнювати з настроями всього угорського суспільства, приклад Угорщини демонструє, наскільки небезпечною може бути повільна, майже непомітна узурпація влади — навіть у центрі Європи.

Прямо на очах у всієї Європи, в умовах глобальної політичної та економічної кризи, Віктор Орбан намагається зберігати образ «свого» політика, який нібито обрав альтернативний шлях розвитку. Водночас у публічному просторі з’являється інформація про придбання ним елітної нерухомості, зокрема — замку вартістю 45 мільйонів доларів. Подібні контрасти між риторикою та реальністю ставлять під сумнів щирість задекларованого курсу.

Насправді, не існує «третього шляху». Країна або обирає напрям демократичного розвитку з відкритим, ліберальним суспільством і верховенством права, або скочується в авторитаризм — із відповідними наслідками для свобод, прав людини та добробуту громадян.

Яким має бути ставлення до Віктора Орбана — вирішувати кожному. Але одне можна стверджувати з упевненістю: він не є союзником України. Його дії, заяви та політичні рішення послідовно демонструють віддалення від демократичного світу і прихильність до режимів, ворожих до українських інтересів. Чи є він другом для власного народу, і чи залишить свою посаду добровільно — покаже час. А нам варто зосередитися на своєму — з огляду на те, що на північному сході досі залишається агресивний сусід, який не полишає спроб зруйнувати наш суверенітет.