Микола Тищенко: між бізнесом, політикою та скандалами

Микола Тищенко — одна з найяскравіших і водночас найбільш суперечливих постатей новітньої української політики. Його ім’я відоме не лише завдяки участі в телевізійних шоу та успішному ресторанному бізнесу, а й через низку гучних скандалів, неоднозначних заяв і дій, які регулярно викликають обурення в суспільстві. З моменту приходу до Верховної Ради у 2019 році Тищенко перетворився з медійної фігури на політика, присутність якого у публічному просторі неможливо ігнорувати — навіть попри відсутність суттєвих результатів у законотворчій діяльності.

Його кар’єра — це калейдоскоп контрастів: від майстра спорту з дзюдо до учасника кулуарних домовленостей; від ресторатора з неоднозначною репутацією до народного депутата, що опинився в центрі кримінального провадження. Усе це викликає закономірне питання: ким насправді є Микола Тищенко — амбітним підприємцем, що потрапив у політику, чи симптомом глибших проблем української політичної системи? Ця стаття — спроба розібратися у біографії, діяльності та впливі Миколи Тищенка, опираючись на публічно доступні факти, свідчення та суспільну реакцію.

Микола Миколайович Тищенко народився 17 травня 1972 року в Києві, у районі Лук’янівка. Він не єдиний у родині — має рідну сестру, яка після досягнення повноліття тривалий час проживала в Москві. Батько, Микола Петрович Тищенко, мав кубанське походження, а мати Жанна була онукою польського емігранта. Родина жила досить забезпечено. Обоє батьків працювали в місцевому будинку побуту — типовій радянській установі, яка поєднувала майстерні з ремонту одягу, взуття, побутової техніки та фотоательє. Початкову освіту Микола здобув у спеціалізованій школі №194, яка мала назву «Перспектива». Після закінчення школи він вступив до Київського національного університету будівництва та архітектури, обравши спеціальність інженера-механіка. У студентські роки Микола Тищенко почав займатися дзюдо. Ще до завершення навчання йому вдалося здобути звання майстра спорту. Також він пройшов навчання на військовій кафедрі при інституті. Випуск з університету припав на початок 1990-х — період економічної нестабільності, що суттєво вплинув на подальшу професійну траєкторію майбутнього бізнесмена.

Достовірна інформація про діяльність Тищенка в період з 1990 по 1997 рік у відкритих джерелах майже відсутня. Існують лише фрагментарні згадки, які не можна вважати повністю перевіреними. Достеменно відомо, що за фахом інженера-механіка він не працював. У цей період за ним закріпилося прізвисько “Коля Оболонський”, яке він сам згадував в одному з інтерв’ю. За деякими неофіційними даними, у ті роки Тищенка пов’язували з діяльністю злочинного угруповання, очолюваного братами Савлоховими — вихідцями з Північної Осетії. Один з братів (Борис Савлохов) мав звання заслуженого тренера СРСР і після розпаду Радянського Союзу сформував потужне київське кримінальне угруповання, до якого переважно входили колишні спортсмени та бійці. Молодий Микола Тищенко, за деякими джерелами, ідеально відповідав критеріям, які висували лідери кримінальних структур до своїх підлеглих. За непідтвердженими даними, до 1998 року він був причетним до діяльності, пов’язаної зі збором коштів за так зване “кришування” ресторанів, барів і казино від імені братів Савлохових. Ця співпраця, за наявною інформацією, тривала приблизно до 1999 року, після чого Тищенко припинив зв’язки з кримінальним середовищем та розпочав власний бізнес у ресторанній галузі.

Існують суперечливі версії щодо походження стартового капіталу. Одні джерела припускають, що початкові інвестиції були отримані від вказаного угруповання, а згодом ресторани використовувалися для відмивання коштів. Інші ж стверджують, що фінансову підтримку надала його сестра, яка на той час вже забезпечено жила в Москві. Жодна з цих версій не має офіційного підтвердження або спростування. Водночас фактом залишається те, що на початку 2000-х Тищенко успішно запускає мережу власних ресторанів, орієнтовану на преміальний сегмент. З часом він легалізує свої активи, активно працюючи над виведенням бізнесу в правове поле та закріплюючи репутацію респектабельного підприємця.

Користуючись хвилею популярності й маючи достатній фінансовий ресурс, Тищенко починає з’являтися у телепроєктах, які мали високі рейтинги у середині 2000-х років. Серед них — «Форт Боярд», «Ігри патріотів» та «Цар гори». У кожному з них він формує образ харизматичного, фізично загартованого ресторатора, що одночасно слугувало й ефективною рекламою для його закладів.

Запущена Миколою Тищенком мережа ресторанів під брендом «Козирна карта» швидко здобула популярність і стала прикладом успішного ведення ресторанного бізнесу в столиці. Саме в цей період, до 2005 року, Тищенко вперше одружився — його обраницею стала Лариса Тищеновська, давня знайома ще з юнацьких років. Цікаво, що їхні прізвища виявилися майже ідентичними, хоча це було чистим збігом. Однак шлюб тривав недовго: після народження сина Данила подружжя розлучилося. У 2008 році бізнесмен зробив пропозицію Ірині Журавській, яка на той момент була 21-річною переможницею конкурсу «Міс Україна 2008». Вона також була племінницею народного депутата від Партії регіонів Віталія Журавського. Втім, за наявною інформацією, цей родинний зв’язок не вплинув на діяльність самого Тищенка — жодних пільг чи політичних привілеїв він не отримав. У 2010 році другий шлюб завершився розлученням, після чого Тищенко зосередився на розвитку власного бізнесу та медійної присутності.

У період з 2005 по 2008 роки він отримав низку урядових відзнак за благодійну діяльність. Серед них — нагорода від Президента України Віктора Ющенка «За заслуги» III ступеня.

Справжній прорив у медійній кар’єрі Миколи Тищенка стався у 2011 році після участі в популярному телевізійному шоу «Майстер-шеф». Образ харизматичного ресторатора та впевненого бізнесмена швидко здобув симпатії глядачів, а рейтинги проєкту стрімко зросли. Проте у 2016 році Тищенко несподівано залишив шоу. Згодом з’ясувалося, що його запросив інший телеканал для участі в не менш рейтинговому проєкті — «Ревізор». Такий перехід лише посилив його медіа-позиції: ресторатор отримав можливість рекламувати власні заклади, зокрема один із ресторанів навіть став об’єктом перевірки в ефірі програми. Однак цим діяльність Тищенка на телебаченні не обмежилася. У 2018 році він став запрошеною зіркою шоу «Танці з зірками» на телеканалі «1+1», що ще більше закріпило його імідж публічної особи та збільшило популярність серед широкої аудиторії.

Здавалося б, у нього було все — успішний бізнес, медійне визнання, фінансові ресурси та зв’язки. Єдиною ланкою, якої бракувало для повного впливу, залишалася політика. Незважаючи на те, що до цього моменту Микола Тищенко не проявляв інтересу до політичної діяльності, не балотувався та не брав участі в роботі Верховної Ради, у певний момент він вирішує змінити вектор. За неофіційною інформацією, ініціатором такого кроку став його давній знайомий, а за деякими даними — кум, Андрій Єрмак.

У 2019 році, після дострокового розпуску парламенту, оголошеного чинним президентом України, в країні відбулися позачергові вибори до Верховної Ради. На тлі суспільного запиту на оновлення політичних еліт та зміну облич, громадяни нерідко голосували за публічних і впізнаваних персон, не вникаючи глибоко в біографії кандидатів. Саме в такій атмосфері Микола Тищенко здобув перемогу на 219-му виборчому окрузі у Святошинському районі Києва. Його медійна популярність відіграла ключову роль, тоді як суперечливі факти з минулого були або ретельно приховані, або не викликали належної уваги з боку виборців. Обрання до парламенту стало початком нового етапу в житті Тищенка, який швидко став однією з найпомітніших фігур дев’ятого скликання. Якщо кожна каденція Верховної Ради мала свого “яскравого” депутата, то у 2019–2023 роках цю неформальну роль багато хто пов’язував саме з Тищенком — завдяки його численним публічним висловлюванням і діям.

Перші гучні інциденти не змусили себе довго чекати. Так, під час одного з виступів він назвав річницю Чорнобильської катастрофи “великим святом”, що викликало хвилю обурення в суспільстві. І хоча такі висловлювання можна було б пояснити мовною неадаптованістю, у цьому випадку промова лунала російською мовою. Крім того, Тищенко неодноразово з’являвся в ефірах проросійських телеканалів, зокрема «НАШ», які пов’язували з оточенням Віктора Медведчука. Одним із найрезонансніших епізодів стала його плутана заява в сесійній залі парламенту, під час обговорення формули Штайнмаєра. У своїй промові Тищенко припустився незрозумілих порівнянь, через що його слова сприйняли як метафору, у якій Україну асоціювали то з гумовою лялькою, то з насосом, що викликало хвилю іронії й критики у ЗМІ та соцмережах.

Події 2020 року, коли пандемія COVID-19 охопила світ, стали справжнім викликом для всіх країн, зокрема й для України. Верховна Рада ухвалювала закони для забезпечення безпеки громадян, а світова спільнота активно працювала над розробкою вакцини. У цей період найбільших збитків зазнав малий і середній бізнес — особливо заклади громадського харчування, які вимушено припиняли діяльність через локдауни та карантинні обмеження. Ресторани простоювали тижнями, балансуючи на межі банкрутства. Однак один із закладів мережі ресторанів, пов’язаних із Миколою Тищенком — ресторан «Велюр» — попри обмеження продовжував працювати. Заклад приймав клієнтів у той час, коли інші підприємці дотримувалися суворих правил карантину. Після розголосу в ЗМІ Тищенко намагався відреагувати публічно — з’явився у парламенті в захисному костюмі, окулярах і масці, демонструючи надмірну обережність щодо інфікування, що викликало нову хвилю критики.

Іншим резонансним епізодом став його візит до багатоповерхівки на Позняках у Києві, де 21 червня 2020 року стався вибух побутового газу. На місце трагедії народний депутат прибув із коробкою лимонів. Такий жест здивував громадськість і викликав численні запитання. Згодом Тищенко пояснив, що цитрусові просили медики — утім, потреба у лимонах на місці аварії виглядала щонайменше дивною. Упродовж цього періоду депутат неодноразово організовував роздачу продуктових наборів та іншої гуманітарної допомоги, проте створювалося враження, що така активність була спрямована передусім на особистий піар. Паралельно з цим, політична та законотворча діяльність відійшла на другий план. Показовим прикладом стала ситуація в сесійній залі Верховної Ради, коли Тищенко записував відео для соціальних мереж під час засідання, хвалячись своєю “плідною роботою”. У результаті він пропустив безпосереднє голосування, що лише посилило критику з боку колег і суспільства.

“Звідки у вас інформація, що я не розумію, що я говорю?” – Микола Тищекно

За інформацією громадського руху «Чесно», упродовж усього 2020 року народний депутат Микола Тищенко не подав жодного депутатського запиту, що викликало обурення з боку громадськості. Попри низьку законотворчу активність, він регулярно з’являвся в інформаційному просторі завдяки скандальним або показовим діям. Зокрема, під час пандемії коронавірусу він зателефонував до лікарні зі скаргою на підвищену температуру 36,8°C, одночасно демонстративно вживаючи сало, підкреслюючи його нібито антибактеріальні властивості. На той час Тищенко обіймав посаду голови Київської міської організації партії «Слуга народу» і демонстрував повну лояльність до чинної влади та Президента. У березні 2021 року його було призначено головою вже обласного осередку партії — цього разу Закарпатської області. Проте невдовзі після призначення його було звільнено з цієї посади. Деякі спостерігачі пов’язували це з невдалими публічними виступами, зокрема під час візиту до Івано-Франківська на підтримку кандидата в нардепи Василя Вірастюка. Там Тищенко плутав Закарпаття з Прикарпаттям, що викликало хвилю насмішок у медіа.

Останній гучний скандал довоєнного періоду був пов’язаний із приватною вечіркою, яку Тищенко влаштував у готелі з нагоди дня народження своєї дружини Алли Барановської — матері його другого сина. Захід проходив із численними гостями, представниками бізнесу, депутатами та порушенням карантинних обмежень. Після розголосу журналістами й реакції суспільства, партія «Слуга народу» оприлюднила офіційну заяву, однак жодного політичного чи юридичного покарання для Тищенка не настало. Додатковим ударом по репутації стала заява народного депутата Гео Лероса, який звинуватив Тищенка в корупційній діяльності, пов’язаній із розкраданням бюджетних коштів на будівництві Подільсько-Воскресенського мосту в Києві. Ці обвинувачення стали частиною ширшого контексту критики на адресу депутатів, пов’язаних із монобільшістю. Попри те, що депутат Гео Лерос передав до НАБУ матеріали з доказами та аудіозаписами, які, за його словами, підтверджували причетність Миколи Тищенка до корупційних схем, жодних офіційних наслідків не настало. Кримінальне провадження відкрито не було, а сам Тищенко уникнув будь-якої юридичної або політичної відповідальності.

“Караван лає, гроші залиште.” – Микола Тищенко

Після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну у лютому 2022 року, здавалося, що Микола Тищенко відійшов у тінь. Проте вже у квітні того ж року він потрапив у черговий скандал: на один із блокпостів у Святошинському районі Києва він передав бронежилети, які, за даними волонтерів, були виготовлені понад 40 років тому й абсолютно не придатні до використання в бойових умовах. Оскільки йшлося про елементи критичного захисту для військових, цей вчинок викликав хвилю обурення. Водночас, з огляду на хаотичну ситуацію перших тижнів війни, деякі коментатори розцінили інцидент як прояв некомпетентності чи необережності, а не злого умислу.

Найгучніший повоєнний скандал за участі Тищенка стався у січні 2023 року. Народного депутата зафіксували під час перебування на одному з курортів Таїланду, що суперечить законодавству воєнного часу, яке забороняє виїзд депутатів за межі країни без вагомих підстав, пов’язаних із виконанням службових обов’язків. Тищенко ж пояснив своє перебування за кордоном виконанням “дипломатичної місії” — за його словами, він мав зустрічатися з українською діаспорою в Таїланді. Ця відповідь викликала хвилю критики та іронії в медіа й соцмережах, особливо на тлі оприлюднених особистих фото й відео, які не мали нічого спільного з офіційними візитами.

Цього разу політичні наслідки не забарилися — партія «Слуга народу» заявила про відмежування від Тищенка, його виключили з фракції, а колеги в парламенті демонстративно дистанціювалися від його діяльності. Попри це, сам мандат народного депутата він зберіг. Причина полягає в юридичних обмеженнях: позбавити депутата мандата можна лише у чітко визначених законом випадках — таких як власноручна заява про складання повноважень, судове рішення, яке набрало чинності, або систематичне порушення законодавства, підтверджене офіційними органами. Ця історія стала ще одним прикладом того, наскільки важливою є усвідомлена участь громадян у виборчому процесі, адже саме виборець надає мандат, який у подальшому складно відкликати навіть за наявності суспільного осуду.

Відповідно до законодавства України, народного депутата можуть позбавити мандата лише у чітко визначених випадках. Це можливо за особистою заявою самого парламентаря, після набрання чинності обвинувальним вироком суду, визнання його недієздатним або зниклим безвісти, припинення громадянства у зв’язку з виїздом на постійне місце проживання за кордон, або ж у випадку наявності обставин, несумісних зі статусом народного депутата — наприклад, ведення бізнесу. Всі ці підстави чітко прописані, і, що важливо, — жодна з них не передбачає механізму відкликання депутата з ініціативи виборців. Це означає, що навіть у разі численних скандалів, суспільного обурення, петицій чи закликів до Президента — жоден із цих чинників не має юридичної сили для примусового припинення депутатських повноважень. Глава держави, так само, не має інструментів вплинути на перебування обраного нардепа у Верховній Раді, якщо не виконано одну з передбачених законом умов. Таким чином, попри виключення з фракції «Слуга народу», Микола Тищенко продовжував перебувати в парламенті, брати участь у засіданнях і залишатися впливовою фігурою в політичному процесі. Його діяльність викликала широке обговорення та критику, однак жодних реальних санкцій за резонансні епізоди він так і не зазнав.

Очевидна безкарність, з якою Микола Тищенко уникав політичної чи юридичної відповідальності за свої дії, ймовірно, лише підживлювала його впевненість у безмежності власних повноважень. Це може частково пояснювати низку подальших неоднозначних епізодів за його участю. Одним із таких випадків стало відео, що з’явилося в мережі під час активного обговорення теми мобілізації. Ймовірно, це відбулося у період суспільних дискусій навколо законопроєкту щодо військового обліку та зміцнення обороноздатності, який Верховна Рада ухвалила у травні 2024 року. У коментарі журналістам Тищенко демонстрував зверхній тон і з посмішкою нагадав, що він, як народний депутат, має офіційне бронювання від мобілізації. Його відповідь звучала так: «Читайте Конституцію України. Депутат Верховної Ради має бронь, а всі інші — ні».

Із формально-правової точки зору він мав рацію — згідно з чинним законодавством, народні депутати справді мають відстрочку від мобілізації. Однак подібний тон і публічна манера висловлювань викликали обурення у суспільстві. Адже право на бронювання не повинно ставати індульгенцією для зневажливого ставлення до решти громадян — особливо в умовах повномасштабної війни. Це вкотре повертає до головного питання — хто надає цю «бронь» і владу? Відповідь проста: виборці. Саме вони обрали Миколу Тищенка до парламенту. І якщо навіть абстрагуватися від морального боку ситуації та визнати очевидність законодавчих норм, суспільний резонанс довкола персони Тищенка не зникає. Скандали, суперечливі висловлювання, відверта зневага до етичних стандартів і публічної відповідальності — все це формує постать політика, який став своєрідним символом недосконалості механізмів політичної відповідальності в Україні. А водночас — яскравим нагадуванням про важливість кожного голосу на виборах і необхідність глибокої усвідомленості під час ухвалення рішень у виборчих бюлетенях.

Одним із найобговорюваніших моментів у поведінці Миколи Тищенка на початку повномасштабного вторгнення стало його публічне носіння шеврону, що викликало хвилю обурення. Це виглядало особливо неоднозначно, з огляду на те, що Тищенко не має жодного офіційного стосунку до Збройних Сил України. Враховуючи загальну напруженість у країні та низький рівень довіри до політика, така демонстративна поведінка викликала передбачувану реакцію. У коментарях до його дописів користувачі відкрито критикували, а дехто закликав до конкретних дій — наприклад, скласти депутатський мандат і приєднатися до лав ЗСУ, як це зробили окремі народні депутати.

“Я порівнюю сьогодні Україну… з насосом. Де куди не візьмеш… Що не бери, все щось не працює.” Микола Тищенко

Незважаючи на масштабну дезінформаційну кампанію з боку Російської Федерації, спрямовану на дискредитацію української влади через твердження, що парламентарі не беруть участі у бойових діях, приклади добровільної мобілізації серед народних обранців все ж існують. Деякі депутати залишили Верховну Раду й приєдналися до війська, продемонструвавши реальну особисту позицію. Показовим винятком став Сергій Рудик — депутат із фракції «За майбутнє», яка об’єднала низку суперечливих фігур, зокрема Віктора Балогу, Олександра Герегу та Ярослава Дубневича. Попри політичну неоднозначність групи, саме Рудик став одним із тих, хто особисто пішов захищати країну.

Натомість Микола Тищенко обрав інший шлях — він залишився у публічному просторі та продовжив демонструвати активність у сфері, яку сам умовно назвав “інформаційним фронтом”. Проте значна частина суспільства сприймала його дії як формальні та відірвані від реального внеску в оборону держави, що лише посилило хвилю критики й недовіри.

Попри всі попередні скандали, справжній резонанс у мережі спричинила зовсім інша історія, не пов’язана ані з мобілізацією, ані з поїздками за кордон. У певний момент Микола Тищенко вирішив розпочати боротьбу з так званими «колцентрами». Треба визнати, що проблема таких шахрайських схем в Україні дійсно існує. У різних містах діють офісні групи, які займаються телефонним шахрайством — працівники кол-центрів, часто молодого віку, телефонують громадянам, видаючи себе за представників банків чи державних установ, і виманюють у них кошти. Явище набуло масового характеру, й у публічному просторі побутує думка, що деякі з таких структур можуть бути пов’язані з Росією, що, в умовах війни, сприймається як загроза національній безпеці. Водночас більшість подібних “центрів” працює задля банального збагачення, прикриваючись міфічною ідеологією або псевдопатріотизмом. На цьому тлі Микола Тищенко почав влаштовувати публічні рейди проти таких офісів. Він діяв самовільно, без будь-яких офіційних повноважень чи співпраці з правоохоронними органами. У складі його групи були маловідомі особи, деякі з яких з’являлися у військовій формі, а іноді — й зі зброєю. Один із таких візитів до “підозрілого” офісу в місті Дніпро завершився конфліктом, який набув великого розголосу. Під час цього рейду група Тищенка випадково зустріла на вулиці колишнього бійця підрозділу “Кракен”, який прогулювався з дитиною. Він зробив зауваження щодо присутності озброєних осіб у формі, не маючи підстав підозрювати наявність законних підстав на носіння зброї. Це спричинило словесну перепалку, яка швидко переросла в фізичне протистояння: Тищенко та його супровід повалили бійця на землю просто на очах у перехожих. Інцидент було зафіксовано на відео, яке миттєво поширилося в мережі. Це стало останньою краплею — після появи запису публічно дистанціювався навіть Андрій Єрмак, який раніше мав із Тищенком близькі особисті зв’язки. Під час аналізу інциденту виявилося, що серед учасників рейду була також Евеліна Андрієвська — особа, яка фігурує в базі “Миротворець” і яку звинувачували в публічному виправданні російської агресії. І лише після цього випадку правоохоронні органи нарешті почали розглядати дії Миколи Тищенка з юридичної точки зору.

Після гучного інциденту у Дніпрі Миколі Тищенку було офіційно висунуто підозру. Згодом правоохоронці провели обшук у його помешканні, що перетворилося на справжнє шоу. Під час слідчих дій Тищенко демонстрував неадекватну поведінку: витягував готівку з рожевої коробки, ймовірно з-під взуття або парфумів, публічно розбивав власний телефон, перешкоджаючи вилученню інформації, та всіляко заважав роботі слідчих. Ситуація виглядала як фарс, що не відповідала жодним нормам процесуальної поведінки. У підсумку Миколу Тищенка було викликано до суду, який обрав для нього запобіжний захід у вигляді цілодобового домашнього арешту. Водночас сам розгляд справи перетворився на джерело численних інтернет-мемів і комічних ситуацій, хоча сам факт обвинувачення і його обставини залишалися серйозними та викликали занепокоєння. Слід зазначити, що висунення підозри та домашній арешт не є вироком. Станом на сьогодні Микола Тищенко не засуджений і не відбуває покарання. Після обрання запобіжного заходу він неодноразово був помічений у публічних місцях, зокрема ресторанах. Коли ж настав час чергового судового засідання, він не з’явився, пояснивши це погіршенням стану здоров’я — зокрема, серцевим болем. Пізніше, замість того щоб з’явитися на перенесене засідання, Тищенко прибув до Верховної Ради та взяв участь у пленарному засіданні як чинний народний депутат. Його адвокати повідомили суду, що відсутність їхнього клієнта пов’язана з виконанням депутатських обов’язків — і, відповідно до чинного законодавства, така причина вважається поважною. Кримінальне провадження досі перебуває на розгляді, однак доля справи залишається невизначеною. Чи отримає Микола Тищенко реальне покарання — поки що невідомо.

Подібні події, що відбуваються в умовах повномасштабної війни, не лише дискредитують окремих представників влади, а й потенційно завдають шкоди державним інституціям загалом. Вони також створюють небезпечний прецедент — приклад того, наскільки легко в деяких випадках можна уникнути відповідальності навіть за серйозні правопорушення. У цьому контексті суспільний контроль і увага до таких справ залишаються критично важливими.

Хто ж такий Микола Тищенко насправді? Аналізуючи його біографію, можна дійти висновку, що він насамперед — бізнесмен, який намагався побудувати власну імперію в межах українського ресторанного ринку. Його підприємницький шлях, попри відсутність прозорої інформації про стартовий капітал, виявився успішним — засновані ним заклади отримали популярність ще в перехідний період 1990–2000-х років і працюють донині. Щодо ймовірного кримінального минулого, питання залишається відкритим. З огляду на його оточення в 90-х роках і неоднозначне походження стартових інвестицій, такі підозри виглядають правдоподібними, хоча й не мають офіційного підтвердження. Також у медіа з’являлася інформація про ймовірну заборгованість Тищенка перед Укрсоцбанком на суму близько 2 мільйонів доларів, яку, за даними окремих джерел, неможливо було стягнути через його статус народного депутата. Однак підтверджених документів або рішень суду з цього приводу немає. З погляду медійної активності, Микола Тищенко беззаперечно є публічною особою. Він регулярно з’являвся на телебаченні, брав участь у численних проєктах і активно використовував публічність для самопіару. Проте в політиці така поведінка нерідко переходила межу — скандали, резонансні заяви та дії, що суперечили нормам, лише шкодили як його особистій репутації, так і іміджу політичної сили, яку він представляв. Його депутатська діяльність супроводжувалася підозрами у підкупі виборців, низькою законотворчою активністю, конфліктами з громадськістю, а також порушенням етичних норм. Усе це сформувало вкрай суперечливий образ парламентаря, який не виправдав очікувань своїх виборців.

Микола Тищенко — приклад того, наскільки важливо ретельно аналізувати минуле, репутацію та професійну діяльність кандидатів до обрання їх на відповідальні державні посади. Особливо в умовах війни, коли політична стабільність та довіра до влади мають вирішальне значення для держави. Подібні постаті мають залишатися у минулому — як застереження для майбутніх поколінь. Виборці, своєю чергою, мають усвідомлювати, що участь у виборах — це не просто право, а відповідальність за те, хто приймає рішення від імені країни.