Василь Стус. Поет, якого боялася імперія

Василь Стус – не просто ім’я, а символ нескореності, боротьби та правди. Його вірші забороняли, книги вилучали, а самого поета переслідували, ув’язнювали та зрештою знищили. За що? За те, що говорив правду про диктатуру, не мовчав перед несправедливістю і до останнього подиху відстоював українську мову та культуру. Його доля – це кривавий слід радянської репресивної машини, яка намагалася стерти саму ідею свободи.

Але чи вдалося їм? Його ім’я не просто пережило тоталітарну систему — воно стало символом Незалежної України. То ким був Василь Стус і чому його боялася ціла імперія?

Василь Семенович Стус народився 6 січня 1938 року в селі Рахнівка Гайсинського району Вінницької області. Мати, Єлина (у деяких джерелах згадується як Ірина), походила із заможної польської родини. Батько, за деякими даними, був сиротою. Василь був четвертою дитиною в родині, яка жила відносно заможно, поки радянська влада не оголосила її куркульською та не почала примусово вилучати майно для колективізації. Щоб уникнути репресій, батько Василя переїхав до Донецька (тоді – Сталіно) та влаштувався на роботу на хімічному заводі. Спочатку Семен Дем’янович перевіз до Донецька дружину та старших дітей, а згодом – і Василя. Родина оселилася в кімнаті гуртожитку. Невдовзі старша донька померла від менінгіту, а матеріальне становище сім’ї значно погіршилося. Під час Другої світової війни, коли Донецьк був окупований німецькими військами, сім’я залишилася в місті, змушена виживати у тяжких умовах воєнного часу. Після вигнання нацистів радянська влада відновила контроль над регіоном, що призвело до нових труднощів для місцевого населення.

У повоєнні роки родині вдалося отримати невелику ділянку землі, на якій згодом збудували будинок. Василь розпочав навчання у місцевій школі. За однією з версій, спочатку він відвідував уроки як вільний слухач, приєднавшись до класу товариша. Вчителька помітила його лише тоді, коли звернула увагу на хлопчика без взуття та запитала, з якої він родини. Хоча підтвердження цієї історії немає, достеменно відомо, що брат Василя, Іван, після війни загинув, підірвавшись на міні. До 1954 року Василь Стус навчався в місцевій школі та розмірковував над майбутньою професією, вагаючись між геологією та журналістикою. Проте, за свідченнями деяких істориків, після прочитання поеми Івана Франка Мойсей його світогляд зазнав кардинальних змін, що зрештою спонукало його вступити до Донецького педагогічного інституту на факультет української мови, літератури та історії.

Варто враховувати історичний контекст. У середині 1950-х років частка російськомовного населення в Донецьку не перевищувала 10%. Однак згодом, унаслідок масового переселення росіян, репресій проти місцевого населення та хвиль русифікації, українська мова поступово витіснялася. Донбас, який традиційно розмовляв українською, за одне покоління зазнав значного мовного впливу, що спричинило домінування російської мови в регіоні.

Після закінчення навчання Василь Стус протягом трьох місяців працював учителем української мови в селі Таужня Гайсинського району. Згодом його призвали до лав радянської армії. Службу Василь Стус проходив на Уралі, і саме там почав писати вірші, а також відкрив для себе творчість німецьких поетів, зокрема Йоганна Гете та Райнера Марії Рільке. Захоплення їхніми творами спонукало його глибше вивчати німецьку мову, щоб мати можливість перекладати їх українською. До початку військової служби він не мав жодних проблем із законом, а його перші поетичні твори були надруковані у 1959 році в газеті Літературна Україна.

Після демобілізації Стус повернувся на Батьківщину й почав викладати українську мову та літературу в школі міста Горлівка. Пропрацювавши там два роки, він остаточно усвідомив складність ситуації: процес русифікації стрімко набирав обертів, а потреба в українській мові у регіоні фактично зникала. Окрім того, заробітна плата вчителя була надзвичайно низькою, що змусило його тимчасово змінити професію. Він влаштувався на роботу в шахту в Донецьку, щоб мати стабільніший дохід. Попри це, літературна діяльність залишалася головною справою його життя. Паралельно з основною роботою Стус працював літературним редактором газети Соціалістичний Донбас. Згодом він отримав підвищення, ставши першим літературним редактором видання, під його керівництвом працювали чотири перекладачі та друкарня. Пізніше він вступив до аспірантури Інституту літератури імені Тараса Шевченка Академії наук України, обравши спеціальність теорії літератури.

У 1965 році Василь Стус не виступав з відкритою критикою влади, проте загальна суспільна атмосфера викликала у нього роздратування, як і в багатьох представників прогресивної молоді. Особливо обурювала ситуація з тотальною русифікацією Горлівського регіону, що відбувалася на тлі початку нових репресій проти української мови. Близькі друзі поета стверджували, що він мав загострене відчуття справедливості, тож рано чи пізно неминуче пішов би проти системи, попри всі можливі наслідки. Поворотний момент настав у 1965 році, коли в київському кінотеатрі Україна під час прем’єри фільму Сергія Параджанова Тіні забутих предків відбувся протест української інтелігенції. Перед початком сеансу несподівано підвівся В’ячеслав Чорновіл і вигукнув: «Хто проти тиранії? Встаньте!» Кілька людей піднялися зі своїх місць, серед них був і Василь Стус. Проте інцидент швидко залагодили: в залі ввімкнули тривогу, а невдовзі розпочалася трансляція фільму. Після завершення показу вже сам Василь Стус спробував повторити акцію протесту. Однак учасників швидко розігнали, зачинивши кінотеатр. Пізніше у звітах радянських спецслужб зазначалося, що «невідомі особи двічі намагалися зірвати показ фільму антирадянськими гаслами» і що їхні особи встановлюються для подальшого притягнення до відповідальності. Лише за кілька днів репресивна машина вже знала, що одним із учасників був саме Василь Стус. Наслідки не забарилися. Молодого поета виключили з аспірантури та виселили з гуртожитку, фактично залишивши без житла. Так розпочався його шлях як дисидента. Василь Стус опинився у становищі вигнанця, змушеного змінювати роботу — від кочегара до шахтаря. Хоча з 1965 року кожен його крок перебував під наглядом КДБ, цей період став для нього одним із найщасливіших у житті. Він познайомився з Валентиною Попелюх, одружився з нею, і вже у 1966 році в них народився син.

Молоде подружжя багато подорожувало, а сам поет згодом знайшов більш стабільну роботу інженера. Водночас Василь Стус не припиняв громадської діяльності та відкрито критикував владу, порівнюючи її методи з найтемнішими часами сталінського терору. Це не могло залишитися непоміченим режимом, проте до арешту тоді ще не дійшло. Попри системні відмови в офіційному друці, він вперто намагався оприлюднити свої поетичні збірки, а згодом видав їх самвидавом, поза радянською цензурою. У той час активно діяв Клуб творчої молоді, до якого входили Василь Стус та багато інших представників української інтелігенції. Це об’єднання митців періодично організовувало несанкціоновані владою зібрання, де читали українську прозу та поезію, уникаючи різкої критики радянської системи. Однак навіть такі заходи були небезпечними: за декламування віршів можна було отримати штраф або втратити роботу. Першою відкритою жертвою репресивної машини стала художниця та активістка Алла Горська. Вона надавала свій дім для зустрічей Клубу творчої молоді. 2 грудня 1970 року її знайшли мертвою з важкою травмою голови, завданою сокирою. Поруч із нею лежало тіло її свекра. Офіційна версія слідства стверджувала, що це був побутовий конфлікт. За цією абсурдною версією, чоловік спочатку вбив жінку, а потім випадково зарубав сам себе.

Українська інтелігенція не повірила у цю версію подій. На похороні Алли Горської, що перетворився на стихійний мітинг, Василь Стус у своїй прощальній промові відкрито заявив, що вбивство художниці було замовлене владою. Продовжуючи писати відкриті листи та брати активну участь у правозахисному русі, він зрештою опинився під арештом. У 1972 році радянські спецслужби сфабрикували проти нього справу, звинувативши у «антирадянській агітації». Вирок був суворим: п’ять років таборів і три роки заслання.

Збірки віршів, які Стус намагався опублікувати, були вилучені, а його самого відправили в табори Мордовії, розташовані серед боліт. Умови утримання були жахливими: дозволялося лише раз на рік бачитися з рідними, раз на місяць писати листа і отримувати одну посилку вагою не більше 5 кілограмів. Перебування у неволі сильно підірвало здоров’я поета. У 1977 році він відбув термін ув’язнення, але був відправлений на заслання в селище Матросово Магаданської області. Перебуваючи за ґратами, Василь Стус продовжував писати, хоча більшість його текстів вилучали. Лише деякі вірші потрапляли до дружини та сина. За непокору адміністрації табору він неодноразово зазнавав покарань, що включало позбавлення навіть тих незначних привілеїв, які мали в’язні, зокрема щорічних побачень із родиною. Водночас серед інших ув’язнених він здобув неабияку повагу: його твори читали і знали. Після відбуття табірного терміну ситуація не покращилася. Під час заслання в селищі Матросово Магаданської області йому доводилося працювати в нелюдських умовах на золотих копальнях. Цей період він згадував як ще важчий, ніж життя в таборах.

У 1979 році Василь Стус повернувся до Києва, де одразу ж приєднався до правозахисної Гельсінської групи та продовжив творчу діяльність, відкрито критикуючи радянську владу і виступаючи на захист політв’язнів. Щоб забезпечити себе, він працював на місцевому ливарному заводі, а згодом — на взуттєвій фабриці. Однак довго протриматися на роботі не вдалося: у 1980 році його знову заарештували. Після обшуку квартири поета повторно відправили до таборів як «особливо небезпечного рецидивіста».

Перед тим відбувся суд, де йому призначили державного адвоката — Віктора Медведчука. Стус відмовився від його послуг, вважаючи такий «захист» формальністю. Сам Медведчук під час судового засідання заявив, що підсудний заслуговує на покарання. Пізніше він виправдовувався тим, що не мав реального впливу на рішення суду. Однак згодом, після розсекречення архівів, стало відомо, що навіть за радянськими мірками адвокат мав можливість домогтися пом’якшення вироку, але свідомо цього не зробив. Вирок був суворим: поета визнали винним навіть без його присутності в судовій залі. Його повторно відправили в табори, добре розуміючи, що за станом здоров’я він навряд чи витримає цей термін. Попри постійний тиск, Василь Стус продовжував писати, за що адміністрація знищила збірку з приблизно трьома сотнями його віршів. У відповідь він кілька разів оголошував голодування, протестуючи проти свавілля влади.

У 1983 році, коли Василю Стусу вдалося передати частину своїх творів на волю, адміністрація колонії помістила його до карцеру на цілий рік. Це було жорстоке покарання, спрямоване на знищення фізичних і моральних сил поета. Лише уявіть цю ситуацію: людину засуджують до ув’язнення за те, що вона відстоює права людей і говорить правду про диктатуру. А перебуваючи за ґратами, її карають ще суворіше — цього разу за вірші. Причому навіть ті, що не мали жодного політичного підтексту, а були присвячені темам кохання, дружби чи природи. Остаточним ударом став 1985 рік, коли Стуса знову відправили до карцеру. Причина була абсурдною — він читав книгу, спершися на нари, що формально не суперечило тюремним правилам. Однак це стало черговим приводом для репресій. Василя Стуса ізольовано помістили в одиночну камеру, і цього разу — назавжди. У ніч на 4 вересня 1985 року поет-дисидент помер у таборі. Офіційна причина смерті — зупинка серця.

Причини смерті Василя Стуса залишаються предметом дискусій. Версії варіюються від переохолодження до наслідків хвороби. Одна з найпоширеніших — він впав із нар, які в колоніях могли складатися зовні за допомогою спеціального важеля. Існує припущення, що адміністрація табору свідомо використовувала цей механізм, скидаючи в’язнів на холодну підлогу в карцері. Цю теорію частково підтверджує забій у ділянці грудної клітини поета. Однак офіційного розслідування не проводили, а можливості встановити істину не було. Втім, це навіть не є головним, адже незалежно від безпосередньої причини смерті, відповідальність лежить на радянській репресивній системі, що знищила українського поета.

Василя Стуса поховали на безіменному кладовищі неподалік табору Кучино в Пермському краї, намагаючись приховати факт його смерті від друзів і соратників. Адміністрація колонії категорично відмовлялася дозволити перепоховання, аргументуючи це тим, що термін його ув’язнення ще не завершився. Лише у 1989 році, коли радянська влада вже не мала формальних підстав для відмови, родина домоглася дозволу на перевезення його останків до України. За спогадами очевидців, попри відсутність офіційної заборони на перевезення тіла поета, влада всіляко саботувала цей процес. Автомобілі з труною Стуса зупиняли для багаторазових перевірок документів, працівники міліції влаштовували штучні затримки, навіть пробивали шини транспорту. Попри всі перешкоди, останки поета таки доправили до Києва, і 19 листопада 1989 року його урочисто перепоховали на Байковому кладовищі поряд із правозахисниками Олексою Тихим і Юрієм Литвином. На той момент радянська імперія ще не розвалилася, але вже тріщала по швах.

Похорон Василя Стуса відбувався під жовто-блакитними стягами — вперше за довгі роки радянської окупації їх можна було побачити у такій кількості. Пізніше поета повністю реабілітували, а після відновлення Незалежності його ім’я отримали сквери, парки та вулиці, вшановуючи пам’ять про людину, яка віддала життя за свободу України.

Хто ж був Василь Стус? Є відома приказка: «Хто знає історію, той не повторює помилок у майбутньому». Життєвий шлях поета — це яскравий приклад боротьби за правду, яка дорого коштувала йому самому та всій нації. Його історія показує, з якою силою доводиться стикатися Україні, і яку безодню намагається нав’язати Росія. Це світ, у якому за виступи на захист прав людини можна опинитися за ґратами, а за проукраїнську позицію та вірші — бути знищеним не лише морально, а й фізично.

Радянська імперія зла розвалилася, але загроза нікуди не зникла. Адже найбільш небезпечний ворог — це поранений ворог. Саме такою і стала Росія після краху своєї імперії, шукаючи реваншу та продовжуючи свою агресію.