Дата народження: 23 лютого 1954 року.
Місце народження: с. Хоружівка, Сумська область, Україна.
Освіта: Закінчив Тернопільський фінансово-економічний інститут, спеціальність – бухгалтерія та фінанси (1975 рік). Кандидат економічних наук.
Професійна діяльність: Економіст, банкір, голова Національного банку України (1993–1999).
Політична діяльність: Прем’єр-міністр України (1999–2001), президент України (2005–2010), лідер партії «Наша Україна».
Головні досягнення: Провів грошову реформу, запровадив гривню, очолив Помаранчеву революцію, ініціював європейську інтеграцію України.
Сімейний стан: Одружений, має п’ятеро дітей.
Він очолив країну на хвилі народного піднесення, став символом надії та боротьби за демократичні зміни. Його обличчя, спотворене загадковим отруєнням, стало віддзеркаленням безкомпромісної політичної битви. Але чи зміг він реалізувати сподівання мільйонів українців? Віктор Ющенко – людина, яка подарувала Україні першу справжню революцію, розпочала шлях до європейської інтеграції, але зрештою втратила підтримку народу. Чому так сталося? Які рішення стали визначальними? І чи була його знаменита фраза «Бандера – герой України» не лише політичним жестом, а передбаченням майбутнього?
Розбираємо шлях третього президента України – від економічних реформ до політичних поразок.
Віктор Андрійович Ющенко народився 23 лютого 1954 року в селі Хоружівка Недригайлівського району на Сумщині в сім’ї вчителів. Його батько, Андрій Андрійович Ющенко, був учасником Другої світової війни, брав участь у бойових діях і потрапив у полон. У роки війни перебував у кількох німецьких концентраційних таборах, зокрема у Освенцимі. Після завершення війни працював учителем англійської мови у Хоружівській середній школі, одночасно підтримуючи зв’язки з підпіллям ОУН, що привернуло увагу радянських спецслужб. Мати, Варвара Тимофіївна Ющенко, викладала фізику та математику. Дитячі роки Віктора Ющенка пройшли в рідному селі. Відомо, що він був здібним і старанним учнем, проте не вирізнявся лідерськими амбіціями. Після закінчення школи вступив до Тернопільського фінансово-економічного інституту, де здобув освіту бухгалтера. Отримавши диплом, був призваний до лав радянської армії, проходив службу у прикордонних військах на радянсько-турецькому кордоні у Вірменії. Після демобілізації повернувся на Сумщину й розпочав професійну діяльність економістом у відділенні Держбанку в селищі Ульянівка Сумської області. Пропрацював там вісім років, водночас завершивши аспірантуру в Українському науково-дослідному інституті економіки та організації сільського господарства.
У 1987 році Віктор Андрійович Ющенко переїхав до Києва, де отримав запрошення на посаду начальника Планово-економічного управління Київського відділення Агропромбанку СРСР від Вадима Гетьмана, на той час відомого економіста та фінансиста. Уже наступного року обійняв посаду заступника голови правління Українського республіканського банку. Після розпаду Радянського Союзу в 1991 році банк, у якому працював Ющенко, було реорганізовано в Акціонерний комерційний агропромисловий банк «Україна». У січні 1993 року, за рекомендацією Вадима Гетьмана та за підтримки тодішнього голови Верховної Ради Івана Плюща, він очолив Національний банк України. Перебував на цій посаді шість років і був переобраний на другий термін у 1997 році.
Під час керівництва Нацбанком Віктор Ющенко ініціював і реалізував першу грошову реформу незалежної України. У цей період була введена в обіг національна валюта — гривня, створено монетний двір, а також засновано Державну скарбницю. У 1997 році за версією авторитетного фінансового журналу Global Finance Ющенко увійшов до шістки найкращих банкірів світу. У 1998 році, під час загальносвітової фінансової нестабільності, Національний банк України під керівництвом Віктора Ющенка спільно з урядом вжив заходів, що дозволили уникнути фінансової кризи, яка охопила сусідню Росію та спричинила дефолт у серпні 1998 року.
У 1998 році Віктор Ющенко захистив дисертацію та здобув науковий ступінь кандидата економічних наук, що зміцнило його репутацію як одного з провідних економістів України. У грудні 1999 року його призначили прем’єр-міністром України. На цій посаді він ініціював урядову програму реформ «Заради добробуту», яка дозволила досягти позитивної динаміки в економіці. Вперше за роки незалежності Україна зафіксувала зростання валового внутрішнього продукту. Було докорінно змінено механізм розрахунків і платежів до центрального та місцевих бюджетів, ліквідовано систему бартерних розрахунків і надмірних запозичень, стабілізовано енергетичний ринок та суттєво збільшено бюджетні надходження. Протягом року вдалося ліквідувати заборгованість із виплат заробітних плат, пенсій і стипендій, що раніше було системною проблемою. За час роботи в уряді Віктор Ющенко став найпопулярнішим політиком країни, що підтверджували соціологічні опитування. Його образ морального та проукраїнського державного діяча сприяв зростанню довіри серед громадян. Водночас його поміркованість та компромісна позиція неодноразово піддавалися критиці як з боку опонентів, так і з боку частини прихильників. Політичні суперечності та інтриги між урядом, Національним банком і адміністрацією президента Леоніда Кучми призвели до відставки Кабінету Міністрів Ющенка у травні 2001 року. Новим прем’єр-міністром став Анатолій Кінах.
У цей період Віктор Ющенко переходить в опозицію, навколо нього швидко гуртуються національно-демократичні сили, що призводить до створення блоку партій «Наша Україна». На парламентських виборах у березні 2002 року блок отримує 24,7% голосів виборців, посівши перше місце серед партій і політичних об’єднань та сформувавши найбільшу фракцію у Верховній Раді. Керівником виборчого штабу виступив Петро Порошенко, який згодом став п’ятим президентом України. Того ж року, у відповідь на авторитарні тенденції Леоніда Кучми та спроби концентрації влади, розпочинається масовий протестний рух під гаслом «Повстань, Україно!». Віктор Ющенко стає його неформальним лідером і головним претендентом на майбутніх президентських виборах. У владних колах, очолюваних Кучмою, зростає занепокоєння через низький рівень довіри серед населення, особливо після резонансного вбивства журналіста Георгія Гонгадзе. В умовах падіння рейтингу серед громадян влада починає шукати шляхи збереження контролю над країною, готуючи відповідні політичні маневри.
Влада потребувала кандидата, який би гарантував збереження політичної системи, забезпечив контроль над країною та, за необхідності, поступився місцем без опору. Таким кандидатом став тодішній голова Донецької ОДА Віктор Янукович. Його кандидатура викликала суперечки через неоднозначну репутацію, численні публічні помилки та сумнівний рівень компетентності. Однак саме такий політик, залежний від свого оточення, був зручним вибором для правлячих еліт. План передбачав створення для Януковича сприятливого електорального образу, забезпечення його перемоги на виборах, а згодом, у разі необхідності, повернення колишніх політичних лідерів до влади, дискредитувавши його некомпетентністю. Цей сценарій міг спрацювати, якби не фактор, який не врахували вищі посадовці, — український народ.
«Ці руки нічого не крали». – Віктор Ющенко під час теледебатів перед другим туром президентських виборів.
Президентські вибори 2004 року відбулися в умовах масових порушень і маніпуляцій, на що вказували міжнародні спостерігачі, зокрема ОБСЄ. Офіційні результати оголосили переможцем Віктора Януковича, однак суспільство не прийняло сфальсифікованого волевиявлення. Подальші події увійшли в історію як Помаранчева революція. У країні спалахує масштабний національний протест. Тисячі людей з’їжджаються на Майдан Незалежності, вважаючи, що результати президентських виборів були сфальсифіковані. Ці підозри мали серйозне підґрунтя, про що заявляли як українські спостерігачі, так і міжнародні організації. Водночас Віктор Янукович, виступаючи зі сцени, намагається пояснити ситуацію, згадуючи про «втручання Заходу», тоді як влада опиняється в стані паніки, не очікуючи такого масштабного спротиву. Перша в історії незалежної України революція завершується перемогою протестувальників. Верховний Суд України ухвалює рішення про проведення повторного голосування другого туру, що призводить до перемоги Віктора Ющенка. Здобувши величезний кредит довіри суспільства, підтримку опозиційних сил та чіткі плани реформ, новообраний президент вступає на посаду. Його інавгурація вперше в історії України триває не лише у Верховній Раді, а й на Майдані Незалежності, у присутності міжнародних спостерігачів та багатотисячного натовпу. Очікування суспільства щодо майбутніх змін є надзвичайно високими.
Однак подальший розвиток подій виявляється складнішим, ніж прогнозувалося. Політичне протистояння між різними гілками влади, внутрішні конфлікти в колишній опозиційній команді та численні кризові явища призводять до того, що реформи впроваджуються повільніше, ніж очікувалося. Роки правління Ющенка (2005–2010) залишають неоднозначний слід в історії України.
Протягом своєї каденції Віктор Ющенко запам’ятався як політик, який прагнув компромісів, але нерідко ставав заручником власного оточення. Вибір союзників виявився не завжди вдалим, що врешті-решт позначилося на його політичній кар’єрі. Одним із ключових конфліктів того періоду стало протистояння між Ющенком та Юлією Тимошенко, яка прагнула розширити власний вплив у державному управлінні. Ситуація загострилася після оприлюднення запису її розмови з Віктором Януковичем, який, попри поразку на президентських виборах, невдовзі повернувся у велику політику, очоливши уряд. У цій розмові Тимошенко фактично розподіляла з Януковичем сфери впливу та владні посади на найближче десятиліття, що значно підірвало її репутацію серед прихильників демократичного табору. Водночас політична позиція Ющенка не сприяла зміцненню його електоральної підтримки. Навіть резонансне отруєння у 2004 році, яке суттєво вплинуло на його здоров’я, не змінило загальний тренд втрати популярності. До 2010 року рівень довіри до Ющенка значно знизився, і на президентських виборах він отримав мінімальну підтримку, посівши майже останнє місце серед кандидатів. Перемогу ж у другому турі здобув Віктор Янукович, обігнавши Юлію Тимошенко приблизно на 4% голосів.
«Ви нас не отруїте! У вас не вистачить куль. У вас не вистачить КамАЗів! Вам нас не зламати!» – Віктор Ющенко під час зустрічі з виборцями через два тиждні після отруєння.
Проте, перш ніж перейти до аналізу подальших подій, варто згадати і про позитивні досягнення періоду президентства Ющенка. В умовах сучасної російсько-української війни багато його політичних рішень та ініціатив виглядають пророчими. Передусім, він запам’ятався не лише як пасічник, хоч ця тема і стала невід’ємною частиною його іміджу, а й як лідер, за якого економічні показники України вперше продемонстрували суттєву позитивну динаміку. За часів президентства Віктора Ющенка бюджет України зріс у п’ять разів, було реалізовано низку важливих реформ, а країна вперше офіційно задекларувала європейський курс, визначивши своє майбутнє з цивілізованим світом, а не з Росією, яка тоді намагалася створити ілюзію партнерства. На державному рівні було порушено питання національної ідентичності. Степан Бандера отримав статус Героя України, а тема Голодомору 1932–1933 років набрала міжнародного резонансу, привернувши увагу світової спільноти. У цей же період стартував процес лібералізації візового режиму з Європейським Союзом, який пізніше завершився впровадженням безвізу. Саме в той час Ющенко намагався досягти домовленостей із Вселенським патріархом Варфоломієм щодо надання Україні Томосу про автокефалію, що стало реальністю вже після його президентства. Якби не внутрішньополітичні конфлікти та світова фінансова криза 2008 року, яка суттєво вдарила по економіці, можливо, історія його президентства завершилася б інакше. Однак після завершення каденції Ющенка як політика швидко відтіснили на другий план. Згодом у ЗМІ періодично з’являлися повідомлення про його проживання на державній дачі чи інші особисті аспекти, проте ці новини не могли конкурувати з масштабними політичними подіями та скандалами, що розгорнулися за наступної влади.
Щодо особистого життя, Віктор Ющенко двічі одружений, має п’ятеро дітей та двох онуків. Він став першим українським політиком, який відкрито демонстрував своє приватне життя, запрошуючи журналістів до сімейного кола, що раніше було нетиповим для державних діячів.
То ким же врешті-решт став Віктор Ющенко в українській історії?
Його називали «батьком нації», символом демократії, голосом української ідентичності. Але чи виправдав він сподівання? Помаранчева революція подарувала йому мандат довіри, який він поступово розгубив у політичних інтригах та невизначеності.
Його економічні досягнення забулися на тлі внутрішніх конфліктів, а історичні ініціативи залишилися в тіні невикористаних можливостей. Якби Ющенко мав більше політичної жорсткості, чи змінилася б історія України? Чи був він лідером, який вчасно не натиснув на газ, дозволивши конкурентам обігнати себе на повороті? Зрештою, Ющенко увійшов в історію як президент, який міг, але не зробив. Чи стане він для наступних поколінь героєм чи прикладом того, як не слід втрачати шанс змінити країну? Відповідь на це питання дасть тільки час.
